Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон
те, що ми стоїмо по цей бік завіси, – пояснив патер Браун. – Все, що тут відбувається, здавалося б, не має жодного сенсу, але воно має сенс десь в іншому місці. Там на справжнього злочинця чекає відплата. Тут же вона нерідко падає не на того, на кого слід.
Принц видав якийсь дивний звук, ніби поранена тварина, його очі на затіненому обличчі якось дивно спалахнули. Нова і гостра думка раптово, немов безгучний вибух, осяяла священика. Можливо, блиск і неуважність, що так дивно змішалися в манері Сарадайна, мали інше пояснення? Невже принц?… Чи в здоровому він глузді? А той все правив своє:
– Не того, кого слід… Не того, кого слід…
І це дивно суперечило звичайній світськості його манер.
Тут патер Браун із запізненням помітив і ще дещо. У дзеркалах навпаки він побачив, що двері в залу беззвучно розчинилися, а в ній безгучно встав пан Пол, зі застиглим, блідим обличчям.
– Я подумав, що мені варто негайно повідомити вам, – сказав він усе з тією ж церемонною повагою, немов старий сімейний адвокат, – що до причалу підійшов човен із шістьма веслярами. На кормі сидить джентльмен.
– Човен? – повторив принц. – Джентльмен?
І він піднявся.
Раптово в тиші почувся зловісний крик якоїсь птахи в очереті. І тут же – не встиг ніхто і слова сказати – повз три сонячних вікна майнув новий силует і новий профіль, так, як години дві тому повз них промайнув сам принц. Але якщо не брати до уваги той збіг, що в обох носи були орлині, в їхній зовнішності не було ніякої схожості. Замість нового білого циліндра Сарадайна на голові у незнайомця був чорний капелюх застарілого або, можливо, чужоземного фасону. Юне і строге обличчя, гладко поголені щоки, трохи синюшне вольове підборіддя віддалено нагадували молодого Наполеона. Враження це посилювалося якимось ретроградством і дивиною загального вигляду, ніби незнайомець ніколи не замислювався про те, щоб змінити одяг предків. На ньому був старий синій фрак, червоний жилет, що чимось нагадує військовий, а жорсткі білі панталони, які носили на початку царювання королеви Вікторії, виглядали зараз дуже недоречно. Порівняно з цим безглуздим вбранням, немов узятим напрокат із крамниці лахмітника, обличчя його здавалося дивно юним і жахливо щирим.
– Чорт зна що! – зойкнув принц.
Швидко одягнувши свій білий циліндр, він подався до дверей і широко відчинив її у залитий сонцем сад.
Незнайомець і його супутники вишикувалися на галявині, немов невелика армія на театральній сцені. Шестеро веслярів витягли човен на берег і вишикувалися навколо, мало не загрозливо піднявши весла, немов списи. Це були смагляві люди: у декого у вухах сяяли сережки. Один із них, тримаючи в руках великий чорний футляр незвичайної форми, вийшов уперед і виструнчився біля юнака з оливковим обличчям.
– Ваше прізвище Сарадайн? – спитав юнак.
Шляхтич недбало кивнув.
Очі незнайомця, спокійні і карі, як у породистого пса, були зовсім не схожі на бігаючі блискучі очі принца. Але патера Брауна