Публіцистика: вибрані статті, інтерв’ю. Іван Драч
випало на його долю. Відкрита громадянськість його вірша назавжди залишилась переважаючою в українській поезії. Філігранна майстерність, на якій при найуважнішому, мікроскопічному огляді не побачиш слідів поту, чисте джерело світла, що органічно ллється з найтаємніших душевних глибин, на якому спалили нікчемні крильця десятки метеликів-епігонів, довгий час було явищем безпрецедентним, але і багатообіцяючим для культури, що відроджувалась. Лише Іван Франко і Леся Українка стали в один ряд з Шевченком і свої поетичні смолоскипи запалили безпосередньо од його непогасного вогню, лише вони мали право таланту і вибраності класти цеглини у підмурівок, закладений його руками.
Тепер, даруйте мені за зухвалість, я скажу, що Шевченко був поетом веселим. Не драстичний війонівський сміх, не гейнівський саркастичний, хоча вже були спроби порівнювати українця з німецьким поетом – ні, в ньому ряхтіла всередині всіма барвами смутна веселість слов’янина, хоча видима вона була лише по деяких одсвітах. Це була радість дитини, наївна посмішка генія, яка жаріла в самій нутровині душі і кидала життєствердні одсвіти навіть в шекспірівськи трагічних «Гайдамаках», навіть в глибинносмутній «Наймичці». Це була та невидима навіть для прискіпливого погляду частина айсберга, схована під водою. Це було те серце, що живило веселою шевченківською кров’ю найсмутенніші його творіння. Він був людиною гармонійною, в його душі розгорталися крила особистості Відродження, та покликання народного пророка сконцентрувало всі його помисли в одній точці, ім’я якій – Народна Сльоза.
Шевченко і світ
Кілька штрихів до цієї невичерпної теми…
Катерина Дорошенко, одна з уславлених директрис Шевченкового музею в Києві, любила розповідати про те, як плакав Джон Стейнбек після огляду експозиції. «А в мене такого ніколи не буде!» – наче б так Він пояснював своє несподіване розчулення – це було по-дитячому дуже наївно і по-дорослому дуже точно… Книжка Євгена Нахліка «Доля Los Судьба» справедливо розмежовує межі впливу трьох геніїв трьох слов’янських народів – Шевченка, Пушкіна, Міцкевича. Колись Вадима Скуратівського погнали зі «Всесвіту» за намаганням вивищити сина кріпака і внука гайдамаки за рахунок камер-юнкера африканського походження. Неможливо зважити значення і вплив генія, народженого тим чи іншим етносом, на життєвий нурт світової історії. Шекспір в англомовному, Гете в німецькомовному, Сервантес в іспаномовному світах лише починались, щоб згори розпросторитись на всі межі засягу британської імперії, іспанської армади чи тевтонського багнета. Переклади і культурне всотування йшло за потугою націй, які спромоглися агресивною захланністю поставити Господа Бога перед фактом свого поширення.
Та англійці вижили б без свого Шекспіра, генія з геніїв, німці – без універсального Гете (відразу напохваті був би Шіллер), росіяни – без Пушкіна (благородний Лермонтов надався б на заміну!), поляки – без Міцкевича (не забули про Словацького?!), а що б ми, українці, робили без Шевченка?!