Українська діаспора. Іван Драч
і як діяти надалі. Це – цілковите право його членів-організацій, бо УВКР одразу заявила в перших артикулах свого Статуту, що не має найменшого наміру командувати, централізовано управляти зарубіжними громадами, накидати їм свою волю. Єдине, що ми пропонуємо, – співпрацю, скоординованість зусиль для цілком певних, чітко розроблених спільних програм. Нікого ні до чого не силуємо, але всіх будемо раді бачити пліч-о-пліч у своїй діяльності. Та й як би УВКР могла стати над усіма громадами, коли до її складу обрано однакову кількість, членів від Західної, Східної діаспори, України – по 14? До речі, СКВУ – один з головних членів-засновників УВКР на Форумі.
Установчі збори підтвердили, що вбити клин між УВКР та СКВУ не вдалося, хоч попередня, я б сказав, розкольницька пропаганда давалася взнаки. Ці силкування вряди-годи виявляються й досі. Вигадуються нові схоластичні силогізми, аби межувати УВКР і СКВУ напередодні його з’їзду, що має зібратися невдовзі. Але й участь СКВУ та організацій, що входять до нього, в таких важливих заходах, як проведення у вересні Днів Скорботи і Пам’яті на вшанування жертв голодомору 1932–1933 років (до речі, СКВУ провела значну роботу на американському континенті, їй чималою мірою завдячуємо матеріалами комісій конгресу США про той голодомор), і участь представників СКВУ у других зборах УВКР у Чигирині 4–5 вересня, і готовність членів СКВУ виконувати свої статутні зобов’язання щодо фінансової участі і діяльності УВКР – усе це, а також настрої більшості закордонних громад засвідчують, що процес порозуміння бере гору над штучно розбурхуваними різними тлумаченнями, різним баченням тих чи інших проблем України і українства.
– Отож можна сподіватися на плідну діяльність УВКР…
– Як інституція УВКР існує… аж п’ять місяців, відколи затверджено її Статут. Трохи більше як десяткові співробітників секретаріату доводиться займатися багатьма справами, сказати б, нульового циклу: шукати приміщення для роботи, спонсорів – на жаль, наші державні чиновники ще не усвідомили важливості розбудови широкої співпраці з діаспорою, підтримки її, особливо в країнах СНД, а надто в Росії, про що я вже писав Президентові й Голові Верховної Ради. Ми не кажемо, що такий напрямок державотворення в Україні вже зараз має набути досконалості, як у Росії, де подібні до нашої УВКР «Российский клуб» і «Конгресс русских общин» за указом Б. Єльцина одержують великі кошти (в тому числі навіть з резервного фонду уряду Чорномирдіна), користуються необмеженою підтримкою міністерств і відомств, аби цілком утримувати російськомовну (здебільшого проімперську) пресу в країнах СНД, тобто і в Україні, фінансувати переселення сотень тисяч росіян з «гарячих точок», в тому числі не лише в Росію, а, як виявилося, і в Україну. Але допомогти тому, щоб Українська Всесвітня Координаційна Рада хоча б стала на ноги, – справа честі нашої держави, її обов’язок перед мільйонами українців діаспори.
З часом ми сподіваємося обходитися власними силами. Вже й зараз працівники