Українська діаспора. Іван Драч
одне до одного. А коли оберталися віч-на-віч, то не завжди і не одразу впізнавали своїх. І так цілих тисячу літ. Відлуння тієї, сказати б, багатофронтовості чи різнофронтовості відчуваємо навіть сьогодні, коли не лише зі слів суфлерів-чужинців, а самі ще межуємося на західняків і східняків, поліщуків чи степовиків. І дай нам Боже розуму і волі, аби сьогодні українець Слобожанщини не почувався чужинцем у Галичині і навпаки. Відчуттям єдиної кревності здолаймо поняття діаспори в самій Великій Україні, і тоді побачимо, як притлумляться найболючіші проблеми існування українців на діаспорах у далеких і ближчих державах. Ось чому від самого початку боротьби Руху за незалежну самостійну Україну навіть не закликом, а закляттям нашим лунає: «Єдність! Єдність! Єдність!». І хай залишається це нашою палкою молитвою і непорушною присягою й надалі.
Любі побратими і посестри! Багато є цілей, завдань, які ми ставимо і ставитимемо на цьому українському форумі, але кожне питання бачиться мені як складник того великого рівняння, з якого слід вивести один-єдиний результат: реальна, цілковита державність нашої України. Ми вітаємо одне одного з уже потрійним проголошенням незалежності України, одначе 16 липня 1990 року, 24 серпня і 1 грудня 1991 року можна порівняти ще тільки з зачаттям, родинами і хрестинами (чи радше – з Різдвом і Водохрещею) нашої нової Української держави. Коли вона заговорить на повен свій голос, зробить перші упевнені кроки по землі та почне зростати і міцніти – це, власне, залежить від того, наскільки буде мужніти, розумнішати, ставати працьовитішим і непохитнішим наш патріотизм – усіх купно і кожного зосібна.
Мені здається, що саме на цьому вселенсько-українському вічі, окрім багатьох практичних завдань наших спільних дій надалі, годилося б нам спекатися і деяких шкідливих, отруйних міфів, які століттями творили про нас і наші недруги, та й ми самі.
Перший, і найпричіпливіший, той, що й досі висотує нашу національну енергію, є міф про те, ніби українська нація якщо не геть позбавлена державотворчих властивостей, то буцім має їх не досить. Сумніви подібного кшталту роз’ятрювали душу і волю навіть не одному з великих українців у минулому, сіяли розчарування, послаблювали потугу до порятунку народу. Цю хворобу не цілком безуспішно трансплантували в національну свідомість, особливо на терені так званої Радянської України в складі СРСР, не лише російська розумова еліта, а й українські більшовики, серед яких одні за самовбивчим покликанням, інші через засліплення виступали воістину могильщиками, гробокопателями власної нації. На кожного новонародженого українця чекала змалечку ідеологічна лоботомія, щоб він довіку не знав про нескінченну боротьбу своїх предків за гідне місце нашого народу серед інших держав. Героїчна козаччина Богдана Хмельницького та Івана Сірка, державницька політика Івана Мазепи, збройна боротьба за своє існування УНР 1917–1918 років, звитяжні подвиги вояків ОУН-УПА, вся безперервність жертовних національно-визвольних змагань кращих