Львів. Пані. Панянки (збірка). Уляна Дудок
сьогодні ввечері пан Тобілевич зустріне вас у Єлисаветграді, присягаюсь! Він там на вас чекатиме, ваш потяг відходить через дві години. Запрошую поснідати, і поїдете далі.
– Ганно Григорівно, не знаю, що й робити… Я не маю зайвих грошей їхати до Свеаборгу, мені було обіцяно, що відшкодують дорожні витрати в Києві, а тепер маємо ганятися за Кропивницьким по всьому світові? Я не знаю, що робити.
Хлопець слухав монолог зі щирою усмішкою:
– Не хвилюйтеся, Маріє Костянтинівно, все буде гаразд, руку даю на відсіч! Обставини так склалися, а в Єлисаветграді вже почали репетирувати! Так на вас чекають! Микола Карпович так вас хвалить, так хвалить!
Залишалося всього дві години на роздуми, точніше, до потяга, і не було з ким розумним порадитися. І переповнювала жага грати, жити на сцені, і не було іншого сенсу існування, і збентежили непередбачені перешкоди – невже і Господь, і доля проти неї? Всі надії марні? І чоловік, якого притаєно кохає, тільки гра її уяви, віддзеркалення її думок, відблиск власної душі, а насправді чужа і незнайома людина. Не приїхав зустріти – не виконав обіцянки. Як поважати і як довіряти такому? Але у вухах зазвучав його голос, чудовий баритон, задушевний, переповнений такою ніжністю, що від самого спомину на очі навернулися сльози.
– Гаразд. Їдемо в Єлисаветград. Ходімо снідати.
Вечоріло, коли прибули на місце. Микола Карпович зустрів зі скромним букетиком непоказних квітів, який був недоречним через велику кількість багажу. Наче жартома, поцілував руки і Марії, і Ганні Григорівні. Покликав вантажника, і той спритно почав складати речі на візок.
– Миколо Карповичу, я б хотіла почути ваші пояснення щодо порушення наших домовленостей, ви з Кропивницьким…
Не дав договорити:
– Шановна моя Маріє Костянтинівно, зараз же їдемо до Марка Лукича, він сам дасть вам усі необхідні пояснення. А потім разом повечеряємо. Місто подивитеся.
– Не поїду я до ніякого Марка Лукича. По-перше, ми не представлені одне одному, по-друге, я з дороги, мені треба переодягнутися, відпочити, дати раду з речами. Надіюсь, Миколо Карповичу, ви знаєте, де в цьому місті розташовано готель.
– Добре, згоден, спочатку завеземо речі, а до Кропивницького потому.
На них чекала бричка з візником, кремезним чолов’ягою в темній свитці, теплій зимовій шапці.
Тимчасове помешкання справило гарне враження: чисто, затишно, постояльців небагато, тихо. У номері три кімнати – дві спальні та вітальня, на вікнах – оксамитові штори. Микола Карпович заніс валізи, картонки, саквояж і залишився у вітальні, доки в своїй кімнаті Марія почала відкривати валізи та шукати сукню для візитів.
– Люба Маріє Костянтинівно, навіщо ці китайські церемонії? Ніхто на вашу сукню й уваги не звертатиме, найголовніше – ви приїхали, наша зірка. Марко Лукич чекає на нас, то ви, будь ласка, покваптеся. Там і повечеряємо, – голосно говорив Тобілевич, щоб було чути крізь двері.
– Я не збираюсь, шановний Миколо Карповичу, нікуди їхати. Повечеряю