Львів. Пані. Панянки (збірка). Уляна Дудок
теж вийде непоганий матеріал. На сенсацію не потягне, звісно, але іншої ради нема. Напишу про унікальне бельканто Соломії, яке, на бажання, може почути кожен – хвала іноземним компаніям звукозапису, котрі увіковічнили голос української співачки. Нині деякі з цих записів виклали в інтернет, хоча ті, що ми слухали сьогодні, ще не встигли оприлюднити.
– Панно Ляуфер?
Сухенька літня жіночка заступила нам вихід з архіву. Ми з Любомиром переглядаємось. Здається, вона навмисне чатувала тут, біля виходу, аби перестріти нас.
– То я з вами учора розмовляла по телефону…
– Пані Уляна?
– Так, то я вам розказувала про невідомі листи до Крушельницької пароха Лісницького, рідного брата мого дідуся…
Помічаю, як тремтять тонкі музичні пальці цієї старенької – мабуть, вона дуже хвилюється. Дістає тонку, майже прозору хустинку і протирає чоло від невидимих краплинок поту. Це радше звичка, ніж необхідність.
– Розумієте, – провадить далі пані Уляна, – парох заповів усе те листування мені. Заповідав розпорядитися ним на власний розсуд. За совєтів я не могла, ясна річ, навіть рухати спадщину релігійного діяча, яка зберігалася, на жаль, у неналежних умовах. Але зараз інші часи. Листи Крушельницької і копії відповідей пароха Лісницького принесла сюди, до архіву, бо ж тут відповідні температура й вологість. Правда, не вводила їх до реєстру. Вони тут нелегально, бо не мають аж такої суспільної вартості… Це, скорше, особисте…
Серце ледь не вискакує з грудей. Це ж воно! Адже це і є та унікальна знахідка, заради якої варто було все покинути і приїхати сюди.
– Власне, не маю родини… Не дав Бог діточок, тож якщо мене не стане… – провадить старенька далі і витирає хусточкою обличчя. Цього разу має застосунок для неї – дві крихітні сльозинки скочуються зморшкуватим личком пані Уляни. Проте вона швидко опановує себе. – Тому й наважилася оприлюднити цю невеличку спадщину. Коли почула, що ви хочете знайти й описати щось незнане про Соломію, зрозуміла, що це і є той самий перст долі…
Знайомлю пані Уляну з Любомиром. Він простягає візитівку, де зазначена його офіційна посада у Львівському університеті, телефон із імейлом і навіть домашня адреса. Я теж показую журналістське посвідчення. Саме в цей момент у надрах мого наплічника квакає телефон. Есемес від Юліани Всеволодівни. Раніше шефиня ніколи мені не писала, та й телефонувала всього два-три рази.
«Панно Ляуфер! Дуже Вас прошу сумлінно поставитися до завдання. Звітуйте щоденно імейлом. І пам’ятайте, що я не жартувала, коли говорила про звільнення…»
– Якщо ви хочете, я зміню ім’я вашого родича в статті…
– О, ні! Це зайве! – майже вигукує пані Уляна. – Ви побачите, це дуже тепле і щире листування. Думаю, дідуньо бажав би, щоб усе лишилося, як є. Тож жодних змін.
Ми в невеличкій кімнатці глибоко в підвалі. У супроводі пані Уляни опустилися на самісіньке дно консерваторії. Як на мене, це досить символічно, бо справжні скарби мають зберігатись у прихованому від стороннього ока місці. Зовсім скоро