Випробування невинуватістю. Аґата Крісті

Випробування невинуватістю - Аґата Крісті


Скачать книгу
розгублено перепитала:

      – Від містера Маршалла… з Лондона?

      До неї підійшла та жінка середнього віку, що вичікувала в закутку холу. Підозріло глипнула на Калґарі, і йому згадалися іноземні жіночі монастирі. Звісно, це ж обличчя черниці! Бракує лише білосніжного чепчика, чи як там його називають, чорної чернечої ряси та вуалі. Це обличчя не споглядальниці, а келійниці, що підозріло визирає крізь ледь відхилені важкі двері, перед тим як неохоче дозволити вам увійти та провести до монастирської приймальні чи абатиси.

      – Ви від містера Маршалла? – запитала вона.

      І це пролунало достоту як звинувачення.

      Естер усе ще дивилася на конверт. Потім, без жодного слова, повернулася та побігла сходами.

      Калґарі залишився на порозі під звинувачувальним і підозріливим поглядом келійниці-дракона.

      Він хотів щось сказати, але не спромігся нічого вигадати. Тож завбачливо мовчав.

      Невдовзі пролунав голос Естер – холодний і відсторонений.

      – Батько говорить, щоб він зайшов.

      Її сторожовий пес дещо неохоче відступив, одначе вираз підозри на обличчі не змінив. Калґарі пройшов повз, поклав капелюх на стілець і піднявся сходами до Естер, яка чекала на нього.

      Його вразила стерильна, немов у дорогому санаторії, чистота будинку.

      Він попрямував коридором за Естер і спустився трьома сходинками. Вона прочинила двері навстіж, жестом запросила його ввійти, зайшла за ним і зачинила двері.

      То була бібліотека, і Калґарі із задоволенням роззирнувся. Атмосфера цієї кімнати відрізнялася від атмосфери решти будинку. Це була кімната, де жила, працювала та відпочивала людина. Уздовж стін височіли книжкові стелажі, великі крісла були пошарпаними, але зручними. На письмовому столі в приємному безладі лежали папери, а на столиках поруч – розкидані книжки. Він краєм ока помітив, як у двері з протилежного боку кімнати вийшла молода жінка. Досить приваблива молода жінка. Тоді зауважив чоловіка із відкритим листом у руці, що підвівся і підійшов привітатися з ним.

      Лео Арґайл був таким тендітним, таким прозорим в його існуванні. Наче фантом якийсь! Коли Арґайл озвався, його голос виявився приємим, хоч і дещо приглушеним.

      – Докторе Калґарі? – звернувся він. – Будь ласка, сідайте.

      Калґарі сів. Узяв запропоновану цигарку. Господар сів навпроти. Усе відбувалося без поспіху, немов у світі, де час майже немає значення. Тінь усмішки майнула обличчям Лео Арґайла, коли той почав говорити, м’яко постукуючи по листі блідим пальцем.

      – Містер Маршалл пише, що у вас для нас важливе повідомлення, але не уточнює його характер. – Його усмішка стала чіткішою, коли він продовжив: – Адвокати надто обережні, не втручаючись у справу, чи не так?

      Калґарі трохи здивувався, усвідомивши, що чоловік перед ним – щасливий. Не життєрадісно чи безтурботно щасливий, як зазвичай люди, а затаєною, проте приємною закритістю в собі. Чоловік, на якого зовнішній світ не мав впливу, та який із цього задоволений. Калґарі не розумів, чому він був цим здивований, але таки був.

      – Дуже приємно, що ви виявили бажання зустрітися зі мною, –


Скачать книгу