Таємнича пригода в Стайлзі. Аґата Крісті
мені переночувати в нього.
– Як ви почули ці новини? – знову запитав я.
– Вілкінз прийшов до Денбі, щоб повідомити йому. Моя бідна Емілі! Така саможертовна… така благородна особистість. Вона переоцінила свої сили.
Мене переповнило почуття відрази. Який же цей чоловік самовдоволений ханжа!
– Маю поспішати, – сказав я, вдячний, що той не допитувався, куди саме.
За кілька хвилин я стукав у двері котеджу «Ліствейз».
Не отримавши відповіді, я нетерпляче повторив свою спробу. Наді мною обережно відчинилося вікно, і з нього визирнув сам Пуаро.
З його вуст вилетів здивований вигук, коли він угледів мене. Кількома словами я описав нічну трагедію й попросив його допомоги.
– Заждіть, друже, я вас впущу, і ви розповісте мені все про цю справу, доки я вдягатимуся.
За мить Пуаро відчинив двері та провів мене в кімнату. Там посадовив у крісло, і я переповів усе про подію, нічого не приховуючи, не оминаючи жодної обставини, хоч би якою незначною вона видавалася, у той час як сам він акуратно й методично вибирав собі одяг.
Я розповів йому про те, як прокинувся, про передсмертні слова місіс Інґлторп, про відсутність її чоловіка, про сварку напередодні, про уривки розмови між Мері та її свекрухою, яку я підслухав, про попередню сварку між місіс Інґлторп та Івлін Говард і про натяки останньої.
Моя розповідь не видалася такою зрозумілою, як мені того хотілося. Я повторювався кілька разів і час від часу повертався назад, забуваючи про деякі деталі. Пуаро люб’язно всміхався до мене.
– Думки плутаються? Чи не так? Не поспішайте, mon ami. Ви напружені; ви збуджені… і це природно. Тепер, коли ми заспокоїлися, розставимо факти акуратно, на свої місця. Ми аналізуватимемо й відкидатимемо. Важливі – на один бік; неважливі – фух… – Він скривив своє схоже на херувимчика обличчя й досить комічно дмухнув. – Відганятимемо їх геть!
– Це все дуже добре, – запротестував я, – та звідки ви знатимете, які важливі, а які – ні? Це завжди здається мені таким складним.
Пуаро енергійно захитав головою. І почав розгладжувати вуса з надзвичайною турботою.
– Усе не так. Voyons! [3] Один факт веде до іншого й так далі. Чи наступний до нього пасує? A merveille! [4] Чудово! Ідемо далі. Наступний факт – ні! О, як цікаво! Чогось не вистачає, немає ланки в ланцюжку. Ми досліджуємо. Шукаємо. І ось маленький цікавий факт, мізерна часточка, яка ні до чого не пасувала, то вставимо її тут! – Він екстравагантно махнув рукою. – Це – значуще! Дуже важливе!
– Та-ак…
– Ах! – Пуаро зажестикулював пальцем до мене так енергійно, що я аж відсахнувся. – Знайте! Біда буде детективові, що каже: «Це така дрібниця, що вона не має значення. Це мені не потрібно. Я про це забуду». Це породжує плутанину! Усе має значення.
– Я знаю. Ви завжди мені про це нагадували. Тому я й розповідав усе в подробицях, попри те, видаються вони мені важливими чи ні.
– І я вами дуже задоволений. У вас хороша пам’ять, і ви чесно подали мені всі факти. Не казатиму про порядок,
Побачимо! (
Чудово! (