Лабіринт духів. Карлос Руис Сафон
далі мандрівник зауважив копію статуї Мікеланджело, «Давида», голову якого котрийсь дотепник увінчав трикутним капелюхом Громадянської гвардії. За статуєю примарна армія манекенів, вбраних у старосвітські шати, здавалося, завмерла в нескінченному віденському вальсі. Поруч, біля розкішного катафалка із заскленими дверцятами, лежала купа старих афіш. На одній із них повідомлялося про кориду, що мала відбутися на барселонській «Арені» [6] ще перед громадянською війною.
Серед переліку рехонеадорів [7] увагу чоловіка привернуло ім’я «Фермін Ромеро де Торрес». Очі безквиткового пасажира, якого на той час знали під іншим іменем, котре він незабаром змушений буде покинути в попелі тої війни, пестливо пройшлися по літерах, а губи безгучно повторили слова.
«Гарне ім’я», – подумав чоловік. Музичне. Ба навіть оперне. Саме до пари тому, хто нидіє, подорожуючи «зайцем» по своєму життю. Фермін Ромеро де Торрес, чи то пак худорлявий чоловічок із велетенським носом, що одного – уже недалекого – дня візьме собі це ім’я, останні дві доби провів, переховуючись у нутрощах цього торговельного судна, яке дві ночі тому вийшло з порту Валенсії. Йому дивом вдалося пробратися на борт, заховавшись у скрині зі старими гвинтівками, яку серед іншого вантажу занесли до трюму. Деякі гвинтівки були в зав’язаних чохлах, які мали захистити зброю від вологи, але решту перевозили як є, жужмом. Здавалося, ніж уразити ворога, такі гвинтівки радше схильні були вибухнути в обличчя котромусь нещасливому ополченцеві або й самому Фермінові, якщо він доторкнеться до чого не слід.
Щоб розім’яти ноги й не заклякнути від холоду й вогкості, якими просякли стіни судна, Фермін щопівгодини брався заглядати до ящиків і контейнерів, прагнучи відшукати щось їстівне, або ж, за відсутності такого, просто збавити час. Під час однієї зі своїх вилазок він потоваришував із досвідченим у справах такого роду щуриком, який спершу хоч і ставився з недовірою та осторогою до чоловіка, однак згодом уже сидів, гріючись, у того на колінах і гриз шматки засохлого сиру, які Фермін знайшов у одному з ящиків із припасами. Сир, або ж те, чим була ця цупка й масна субстанція, смаком скидався на мило, і, як підказували Фермінові його гастрономічні чуття, жодна корова чи інша жуйна тварина не доклала руки, чи то пак ратиці, до його створення. Але, хоч хтось мудрий і зауважив колись, що на колір і смак товариш не всяк, злигодні тих днів допомогли Фермінові знайти собі товариша, разом із яким вони насолоджувалися бенкетом, наминаючи сир із таким завзяттям, яке з’являється лише після довгих місяців голодування.
– Друже гризуне, однією з вигод від усіх цих збройних конфліктів є те, що з плином часу будь-яка гидота зрештою смакує як божественна потрава і навіть лайно, уміло насаджене на паличку, зрештою починає видаватися вишуканими французькими делікатесами. Ця напіввоєнна дієта на основі крихт хліба, переполовиненого з тирсою, і юшки з брудної води загартовує твій дух і розвиває смакове сприйняття піднебіння до тої міри, аж доки одного дня ти не переконуєшся, що в часи скрути навіть коркове покриття для стін може бути не гіршим
«La Plaza de toros de las Arenas» – відкрита в 1900 році арена для бою биків. У наші часи переобладнана під торговий центр.
Назва тореадора в кінній кориді.