Джерело. Дэн Браун
іспанська Армада вже не найпотужніший флот на землі, але як офіцерові добре вдягтися, ми знаємо!»
Адмірал уже кілька років не вбирав білого кітеля, але той вечір був особливим, і раніше, йдучи вулицями цього незнайомого міста, чоловік тішився з того, як захоплено поглядають на нього жінки й розступаються чоловіки.
«Того, хто живе за кодексом честі, всі шанують».
– ¿Otra tónica? – спитала красуня за шинквасом. Їй уже минуло тридцять, вона мала квітучу фігуру й грайливо всміхалася.
Авіла похитав головою:
– No, gracias.5
Бар був геть порожній, і Авіла відчував, як кельнерка милується ним. Приємно було знов опинитися на видноті. «Я повернувся з безодні».
Та жахлива подія, що практично зруйнувала життя Авіли п’ять років тому, навіки причаїлася в закутках його пам’яті – одна-єдина оглушлива мить, коли земля розверзлась і ковтнула його.
Севільський собор.
Великодній ранок.
Сонце Андалусії лило проміння крізь вітражі, розсипаючи калейдоскоп кольорів кам’яною залою храму. Органні труби співали радісним громом, а тисячі вірян зібралися під склепінням святкувати чудо Воскресіння.
Авіла стояв на колінах біля вівтарної загорожі, і серце адмірала переповнювали радість і вдячність. Прослуживши все життя в морі, тепер він здобув найдивовижніший Господній дар – сім’ю. Широко всміхаючись, Авіла озирнувся й подивився через плече на свою молоду дружину Марію, яка сиділа на лаві, перепочиваючи: з важким животом їй було незручно пройти так далеко вглиб храму. Поряд їхній трирічний син Пепе радісно махав батькові рукою. Авіла підморгнув хлопчикові, а Марія лагідно всміхнулася чоловікові.
«Дякую Тобі, Боже!» – думав Авіла, розвертаючись до вівтаря, щоб прийняти причастя.
Мить – і оглушливий вибух пролунав під прекрасним склепінням.
Спалах – і весь його світ був поглинутий вогнем.
Вибухова хвиля жбурнула Авілу на вівтарну загорожу, його тіло завалила пекуча лавина уламків каміння й шматків людських тіл. Коли Авіла отямився, то не міг продихнути в густому диму і якусь мить не розумів, де він і що діється.
І тут з-поза дзвону у вухах він почув зойки. Авіла зіп’явся на ноги, тепер уже усвідомлюючи, який жах коїться навколо. Він сказав собі: це просто страшний сон. Хитаючись, побрів через повний диму храм, шкандибаючи повз стогони, повз скалічені тіла туди, де щойно були його дружина й син.
Там не було нічого.
Ні лав. Ні людей.
Тільки закривавлені уламки на кам’яній підлозі.
Цей похмурий спогад, на щастя, перервав дзвіночок на дверях бару. Авіла схопив свій тонік і зробив швидкий ковток, намагаючись струсити з себе темряву – як йому вже стільки разів доводилося робити.
Двері бару розчахнулись, і Авіла побачив: у приміщення ввалилося двоє здорованів. Вони фальшиво горлали вболівальницьку пісню, були вбрані в зелені футболки, які ледве прикривали об’ємні животи. Очевидно, цього
– Ще тонік?
– Ні, дякую (
(