Білий Зуб = White Fang. Джек Лондон

Білий Зуб = White Fang - Джек Лондон


Скачать книгу
потлумлюючи жалібне скавчання, що стискало йому горло.

      Одного разу, коли вовченя не спало, від білої стіни до нього долинув якийсь дивний звук. Воно не знало, що там стояла росомаха і, тремтячи від власної зухвалості, обережно внюхувалася в дух печери. Вовченя тільки почуло щось чудне і незбагненне, щось невідоме й страшне, бо невідоме й породжує страх.

      Шерсть на спині у воченяти настовбурчилася, але воно мовчало. Звідки воно знало, що у відповідь на сопіння за білою стіною слід наїжитися? У нього не було такого досвіду в минулому. Це був просто вияв страху, для якого в його житті ще не було пояснення. Але страх супроводжувався ще одним інстинктивним бажанням – притаїтися. Вовченя на смерть перелякалося, але лежало тихо й нерухомо, заціпенівши, закам'янівши, наче мертве. Його мати, повернувшись, почула коло лігва дух, який лишила росомаха, дико загарчала й кинулася в печеру. Вона пристрасно й ніжно облизувала й пестила своє вовченя, і воно зрозуміло, що врятувалося від якогось великого лиха.

      У ньому діяли ще й інші сили, а головне – зростання. Інстинкт і закон вимагали слухняності. Зростання будило непокору. Мати й страх гнали його від білої стіни. Зростання ж – це життя, а життя одвіку прагне світла. Ніщо не могло спинити могутніх життєвих хвиль, що здіймалися в ньому з кожним шматком м'яса, який він ковтав, з кожним його подихом. І зрештою одного дня страх і покірність відступили перед натиском життя, і вовченя перевальцем посунуло до виходу з печери.

      Біла стіна не стала перед ним, як інші, темні, а ніби подалась назад. Його обачно витягнутий уперед маленький ніжний ніс не вдарився об тверду заслону. Стіна була прозора й поступлива, як світло. Він увійшов і занурився в те, з чого складалася стіна.

      Це приголомшило його. Адже воно думало, що пробирається крізь щось тверде. А світло чомусь стало яскравіше. Страх гнав його назад, а життя, що вже нутрувало в ньому, поривало далі. Нараз вовченя опинилося коло самого виходу. Стіна, в яку воно поринуло, враз відскочила кудись ген-ген далеко. Від сліпучого світла зробилося боляче очам. Від безмежного простору, що розстелився перед ним, запаморочилось у голові. Але помалу очі звикали до яскравого світла, пристосовувалися до далечини.

      У першу мить стіна десь зникла. Потім вовченя знову її побачило, тільки на величезній відстані від себе. До того ж вона дуже змінилася. Тепер у тій стіні росли дерева, що обрамляли річку, над деревами височіла гора, а над горою здіймалося небо. Вовченя охопив жах. Навколо нього все було страшне й незнане. Воно присіло на порозі лігва і втупило очі в невідомий простір. Воно було вкрай перелякане. Для нього все невідоме було вороже. Шерсть на спині у нього стала дибом, воно вишкірило зуби, силкуючись люто й грізно загарчати. Крихітне й поняте страхом, воно кидало виклик усьому широкому світові.

      Але все щасливо скінчилося. Вовченя вдивлялося в невідоме і так захопилося, що навіть забуло, що треба гарчати. Забуло воно й про свій переляк. Життя, що в ньому починало вирувати, на якийсь час розвіяло всі страхи – вони відступили


Скачать книгу