Козак Байда, або Хортицька Січ. Дмитро Воронський
ського народу було поставлене на межу прірви. Агресивні військові походи татар і турків тих часів призвели до загибелі сотень тисяч українців. Сотні тисяч наших предків були примусово вивезені в рабство до Кримського ханства і Туреччини. Якби татари з турками ще трохи збільшили свій тиск на наші землі, то український народ міг би зникнути з мапи світу вже під кінець XVI століття. Але у найдраматичніший момент нашої історії повстає запорозьке козацтво – об’єднання найхоробріших представників українського етносу, що спромоглися призупинити ворожу агресію.
Отже, саме завдяки козацтву нині існує український народ, що має змогу жити у власній незалежній країні. Саме козацтву в ході Національно-визвольної війни 1648–1657 років під проводом Богдана Хмельницького вдалося створити незалежну українську державу – Гетьманщину, яка у вигляді автономії проіснувала в складі Московської держави (з 1721 року – Російська імперія) до 1764 року. Я вважаю, що без нашої генетичної пам’яті про Запорозьку Січ і Гетьманщину в 1918 році не була б проголошена незалежність Української Народної Республіки. А в 1991-му, на загальнонаціональному референдумі 90,32 % українців не проголосували б за створення незалежної держави. Отже, значення козацького стану в історії нашої Батьківщини – колосальне.
Для тих, котрі гадають, ніби українського народу взагалі не існувало у минулому, і сприймають абсурдні вигадки деяких російських «дослідників», буцімто українців та українську мову вигадали в 1908 році в австро-угорському генштабі, можна навести хоча б таку інформацію: найстарішим, точно датованим текстом суто української мови є опис житія святих – Четьї-Мінеї (1489). А в 1556 році була розпочата робота над Пересопницьким Євангелієм, що стало першим перекладом Біблії українською мовою.
Такі вчені історики, як-от Михайло Грушевський у своїй монументальній праці «Історія України-Руси», чи Леонід Залізняк у праці «Від склавинів до української нації», або Григорій Півторак у книзі «Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: міфи і правда про трьох братів слов’янських зі “спільної колиски”», упевнено доводять, що на теренах українських земель простежується безперервність етноісторичного розвитку вже з VI століття н. е. і до нашого часу. Згідно з чималим обсягом історичних даних саме в середині першого тисячоліття український етнос виокремлюється із сукупності слов’янських племен і в XII–XIII століттях остаточно формується – із власною мовою, культурою, менталітетом та етнічною територією.
Висловлюю щиру подяку за неоціненну допомогу при створенні цього роману Катерині Коркач-Валієвій.
Розділ І
Зустріч у лісі
На невеличку галявину, що сховалася в густому предковічному лісі, обережно вийшов плямистий олень. Його голову прикрашали розкішні роги. Олень переступив копитами, роздув ніздрі і нахилив голову до густої зеленої трави, на якій тьмяно виблискували крапельки роси. Вдоволено примруживши очі, олень почав скубти соковиту траву. Але в цю мить громом пролунало в лісі дике ревіння. Наполохана тварина стрепенулася і стрибнула вбік. Це й врятувало оленю життя, бо повз його шию прошелестіла тонка стріла і вп’ялася в дерево. Рогатий форкнув і чимдуж дременув у кущі.
– Ет, сто чортів і дідько лисий! – досадливо вигукнув молодик, виходячи на галявину із-за дерев. У руці він тримав чималий лук. – Що за тварюка сполохала мого оленя?
Знову почулося дике ревисько, тепер уже ближче. Чувся тріск зламаного гілля. І раптом пролунав відчайдушний жіночий зойк. Молодик миттєво кинувся у лісову гущавину.
Задихаючись від швидкого бігу, юна дівчина продиралася між високих дерев, що росли близько одне від одного. За дівчиною осатаніло пер скажений ведмідь. З роззявленої пащеки хижака стікала жовтувата піна, очі налилися кров’ю. Густі хащі затримували лютого звіра, бо там, де дівча легко проходило, здоровезний ведмідь ледве пролазив, ламаючи кущі й обдираючи кору старезних дерев, і від цього скаженів ще більше. Але сили, вочевидь, уже покидали нещасну дівчину… Прослизнувши поміж двох старих смерек, вона перечепилася за коріння і впала на землю. Лютий звір із ревінням кинувся до неї, але застряг поміж двох стовбурів і заревів так, наче в нього вселився сам Люципер.
– Чого розійшовся, як п’яний москаль? – вигукнув мисливець, натягуючи лук із припасованою до тятиви стрілою. – Ану повернись до мене мордою, коли я до тебе звертаюся! – і пустив стрілу прямо в широчезну ведмежу сраку.
Ведмідь заволав ще дужче і, ставши на задні лапи, розвернувся на людський голос. Вся грудина звіра була вкрита жовтою піною. Вид осатанілого хижака міг би вжахнути найхоробрішого. Але чоловік навіть оком не змигнув. Твердою рукою витяг нову стрілу і послав гострого гостинця. Ведмідь кинувся на ворога. Стріла поцілила йому в груди, але звір цього наче й не помітив.
Ще двічі встиг спустити тятиву звіролов, перед тим як до нього впритул наблизився ведмідь. Одна стріла влучила йому в шию, а друга в голову. Але навіть це не здолало скаженого звіра. Блискавкою промайнуло в голові чоловіка: може, це сам нечистий? Ну то й що, відправлю його в пекло! Мисливець наставив перед собою лука, мов списа. Гостряк встромився у роззявлену пащу звіра і застряг у горлянці.