Квітникарка. Ніка Нікалео
світу
Молода жінка збігала сходами так швидко, як тільки могла. Їй здавалося, що, якщо вона ще на мить затримається в цьому будинку, він впаде їй на голову і придушить своєю вагою, розчавить по бетону, наче якусь глевку і нестійку масу, на яку вона зараз перетворилася. Їй хотілося розчинитися у Всесвіті на пил і розвіятися по ньому без сліду. Вона помирала… Її спопеляла образа, нікчемність її існування, душила внутрішня слабкість.
На вулиці періщив дощ. Він бив їй в обличчя, заліплював очі, влазив у рота й вуха, клеїв до тіла її блузку. Ноги чалапали по найглибших калюжах, пальці чвакали болотом у пошарпаних і вицвілих туфлях. По небу звідусіль сунулися хмари і, наздоганяючи одна одну під сильними поривами вітру, б’ючись, голосно реготали та ридали водночас. Піднебесся оскалювалося грізними посмішками і теж реготало… Вікторія відчула, що то з неї сміється вся та натура, яка давно й постійно нагадувала їй те, про що вона навіть боялася подумати. Відмахувалася від таких настирних знаків «добродіїв» поруч. Ах, якби ж те знання та в мудру голову! Але де ж такій узятися, коли вона засліплена, залюблена, замилувана своїм єдиним і найкращим чоловіком на землі – своїм Васильком.
А він! Як він тільки додумався привести цю курву додому?! Укласти в їхнє ліжко? У ще теплу постіль, відкоркувати її улюблене шампанське, яке тримала до його ж уродин? Пити з кришталевих келихів, подарованих їм на весілля? Сміятися й голосно займатися сексом у її спальні?! У квартирі, яка їй дісталася від батьків. Напередодні такого великого свята!
А… він думав, що вона поїхала з міста і сьогодні її вже не буде. Ох, і якого біса вона повернулася додому?! Картала сама себе за те, що побачила, і враз тут же злилася на нього, на незаслужене приниження і зневагу. Вона так його кохала, так намагалася у всьому догоджати. І сьогодні готувалася до Великоднього свята. Мала намір напекти-наварити, приготувати смаколиків до столу… Для кого?! Для чого?! Тепер побачила, що надміру все це!
Вікторія тяжко дихала, задихалася, тікаючи від самої себе, від дійсності, яка враз накрила її.
Вона бігла, і думки боляче вдаряли по серцю, голосно чавили душу, тлумили її своєю злою зверхньою правдою і зовсім-зовсім не шкодували знесилену і стовчену цим світом жінку. Злива оперізувала її своїми холодними мокрими пасами, ніби хотіла сказати: «Як ти могла принести у цю реальність свої казки, вигадати свій рожевий щасливий роман із вічним коханням і дітьми? Дзуськи, тут свої правила життя – жорстокі, прагматичні, усі ходи прораховані! А ти – недолуга фантазерка. Наївна і тупа! Біжи-біжи, не озирайся. Твого світу не існує!» Кров пульсувала у скронях і болісно перетікала судинами, голова гуділа, наче церковний дзвін, від чого її розпирало. Здавалося, що з неї злазить скальп. Сам по собі, від того, що тріскав від цього внутрішнього розширення. Вікторія час від часу змахувала з обличчя воду і знову хапалася за голову. Біль посилювався, темніло в очах…
– Мого світу не існує. Мене нема… мене нема, – раптом дійшло до неї, і вона різко зупинилася, роззирнувшись.
Передмістя. Якесь передмістя… Це вже не Львів. Роздоріжжя, міст, повороти. Поруч протяжно посигналила вантажівка. Де вона? Куди добігла? Що робити? Її світу більше немає. Нічого нема, і вже не буде. Ніколи не буде! Вона сама все собі вигадала: любов, дітей, щастя… Тут їй не місце. Вона не вміє інакше жити. Заплющивши очі, стуливши рота, затиснувши тріснуте серце, притлумивши скалічену душу. Ні! Ніколи!
Міст високий. Вона стрибне з нього в інше життя. Розправить крила і полетить лебідкою в той свій світ, який вигадала. А тут їй завадили темні сили і шкурні закони сього світу!
Міст широкий. Місця вистачить для цих машин і для неї. Їй уже нічого не треба, вона вже не тут, вона вже далеко… Її душа вже шугонула у космос і ширяє там поміж зірок. Шукає себе – таку застрашену й наївну, добру і сплакану, згорьовану своєю недолею, своїм нещасним коханням, що розкололо її на друзки. І позбирати в цьому світі вже її ніхто не зможе. Не зможе й вона сама. Сили нема, бажання нема, нічого нема. Там вона про все це забуде одразу. Її нічого вже не турбуватиме.
А дощ усе лив і лив, і здавалося, що так було завжди. Вікторія видряпувалася на парапет. Він був мокрий і слизький, на такому не встоїш ані секунди. Навіть стрибнути нормально не могла, – краялося за себе її серце. Нікчемна, негідна, слабка, нікому не потрібна занедбана жінка, хатня робітниця – непотріб із високими матеріями в душі!
Усе! Кінець. Доста! Прощавай, нікчемне життя! Заплющивши очі, Вікторія вилетіла до іншого, омріяного й простішого, небесного буття, де їй має бути затишно і солодко, легко і не боляче. Там мама й тато, тітка. Там усі, хто її завжди любив і підтримував…
– Гей! Ану давай сюди!
Хтось міцно обхопив її однією рукою і грубо смикнув із дорожньої огорожі, на яку Віка вже в неймовірний спосіб таки видряпалася і вставала, розвівши руки.
– Здуріла, чи шо?! – гаркнув чоловічий бас їй у саме вухо.
Вона затріпалася у його клешнях і почала відбиватися та верещати не своїм голосом.
– А, не треба, я не хочу! Я не хочу. Відпусти! Відпусти мене! Дай померти…
Чоловік раптом справді