Потоп. Том I. Генрик Сенкевич
застелених шкурами, і стільки ж осідланих коней.
– Вип’ємо горілки, бо зимно! – запропонував пан Кокосінський.
– Не завадить! – підтримав його одноголосний хор.
Вершники спішилися, прив’язали коней до стовпів, і самі увійшли в шинок, великий і темний. Знайшли тут силу-силенну людей. Шляхта сиділа на лавках, або стояла гуртками біля шинквасу, потягуючи підігріте пиво, декотрі крупник18 сьорбали, варений із маслом, медом, горілкою та корінчиками. Там були лише Бутрими, чоловіки дужі, похмурі та такі мовчазні, що у приміщенні майже не було чутно говірки. Всі були одягнені в сірі плащі з домотканого або расейняйського сукна, підбиті овечими хутрами, зі шкіряними ременями, зі шаблями в чорних, окутих залізом піхвах. Через однорідність одягу вони справляли враження військових. Але це були переважно люди старші за шістдесят років або підлітки, до двадцяти. Ті, що через зимові морози вдома залишилися. Решта чоловіків, у розквіті сил, подалися в Расейняй.
Побачивши оршанських приблуд, вони трохи відсунулися від шинквасу і стали до них придивлятися. Гарні вояцькі обладунки сподобалися цій войовничій шляхті. Іноді хтось слово пускав: «Вони з Любича?» – «Так, із пана Кміцицa компанії!» – «Ті самі?» – «Атож!»
Парубки пили горілку, але крупник їм дуже запахнув. Пан Кокосінський його першим занюхав і наказав подати. Вони пересіли за стіл, а коли принесли паруючу страву, став сьорбати, озираючи шинок, шляхту, примруживши очі, бо в приміщенні було тьмяно. Вікна позатуляв сніг, а довга, низька грубка, де палав вогонь, відкидала тінь якихось силуетів, повернених до інших спинами.
Коли крупник розігрів жили відчайдухів, розливаючи по їхніх тілах приємне тепло, вони ожили, пригнічений настрій після прийняття у Водоктaх поліпшився, і Зенд раптом почав каркати, як ворона, так подібно, що всі обличчя обернулися до нього.
Розбишаки зареготали, шляхта стала наближатися, звеселіла, особливо молодь, міцні юнаки, широкоплечі, з пухкими щічками. Ті, що сиділи біля грубки, гріючись від вогню, повернулися до гостей, і пан Рекуць першим помітив, що це жінки.
Зенд заплющив очі, каркав і каркав. Раптом він припинив, і вже за мить присутні почули голос зайця, якого душили хорти. Заєць верещав в останній агонії, ставав щораз слабшим, тихішим, потім верескнув відчайдушно і замовк назавжди. А на його місці олень озвався потужно, як на узліссі.
Бутрими стояли ошелешені, хоча Зенд уже стих. Вони очікували почути щось ще, але почули лише пронизливий голос пана Рекуця:
– Синички уже сидять біля грубки!
– І правда! – зауважив пан Кокосінський, прикриваючи очі рукою.
– Воістину! – прицмокнув пан Углік. – Бо тут так темно, що я нічого не зміг розібрати.
– Цікаво, що вони тут роблять?
– Може, на танці приходять.
– Зачекайте, я спитаю! – застеріг пан Кокосінський.
І, вже голосніше, запитав:
– Гожі жіночки, а що ви там зачаїлися біля грубки?
– Ноги гріємо! – відповіли тоненькі голосочки.
Тож