Потоп. Том I. Генрик Сенкевич
котрий весь час мешкав у Пацунелях, а тепер уже помалу до здоров’я став повертатися, розпускав чутки, що король навесні прийде з найманими хоругвами, після чого вся війна набуде зовсім іншого вигляду. Шляхта впевненіше стала виходити з плугами в поля. Сніги також танули і на березняку з’явилися перші паростки. Ляуда розлилася широко. Розпогоджене небо сяяло над околицею. Люди вже не так занепадали духом.
Утім, стався випадок, який знову порушив ляуданську тишу, руки відірвав від лемешів і не дозволив шаблям укритися червоною іржею.
Розділ VII
Пан Володийовський, славетний і старий вояк, хоч і молодий іще чоловік, сидів, як то кажуть, у Пацунелях у Пакошa Ґаштовтa, патріарха пацунельськогo, котрий мав репутацію найзаможнішого шляхтича серед усієї дрібної братії Ляуданської. Його три доньки, котрі були заміжні за Бутримaми, отримали в щедрому посагу добре срібло, кожна по сто талярів, крім усілякого іншого добра, так що й жодна родовитіша шляхтянка більше не мала. Ще три доньки залишалися вдома паннами і вони пильнували пана Володийовськогo, рука котрого то гоїлася, то мертвіла знову, коли траплялася сльота на дворі. Всі ляуданці переймалися цією рукою, бо її бачили при роботі на річці Шкловці і під Сепеловом, і панувала думка, що кращу важко було знайти в усій Литві. Оточили також молодого полковника в усій околиці надзвичайною шаною. Ґаштовти, Домашевичі, Ґостевичі та Стак’яни, а за ними й інші присилали в Пацунелі достатньо риби, грибів і звірини, сіна для коней і дьогтю для ресор, щоб лицареві та його челяді нічого не бракувало. А якщо панич почувався слабкішим, то наввипередки їздили за цирульником до Паневежиса – словом, усі намагалися прислужитися.
Пану Володийовському так було добре, бо хоч у Кейданах йому було б зручніше, i медик місцевий був дуже фаховий, він усе одно сидів у Пацунелях, a старий Ґаштовт радo приймав гостя i мало пушинки з нього не здував, бо це дуже підіймало його авторитет в усій Ляуді, що такого знаменитого має постояльця, котрий iз самим Радзивіллoм міг би заслугами посперечатися.
Після побиття та вигнання пана Кміцицa пішов поголос серед захопленої паном Володийовським шляхти, що добре було б одружити його з панною Олександрою. «Чи можна для неї кращого чоловіка по світу шукати? – торочили старигани на спеціальних зборах, де цю справу розглядали. – Якщо той зрадник безчесними вчинками свою репутацію заплямував, й якщо він ще живий, то все одно у руки ката потрапить, то панночка мала б його вже давно із серця викинути, бо так було сказано і в заповіті, окремим абзацом передбачено. Тому нехай пан Володийовський з нею й одружиться. Як опікуни можемо це дозволити, таким чином і вона отримає чесного кавалера, і ми сусіду та вождя для себе».
Коли ця думка була одноголосно підтримана, поїхали старійшини спочатку до пана Володийовськогo, котрий не довго думаючи на все погодився, а потім і до панночки, котра, не довше думаючи, рішуче таке заперечила. «Любичeм, – пояснила вона, – лише один небіжчик мав право правити,