Потоп. Том I. Генрик Сенкевич
змій із вас!..
Тим часом шляхта заточилася мовчки навколо лицарів. Всі здійняли запалені факели вгору, за ними тіснилися інші, цікаві та неспокійні. Всередині супротивники мірялися поглядами. Тиша стала жахливою, лише обгорілі вуглинки сповзали з шелестом на землю. Пан Володийовський був веселий, як щиголь погожого ранку.
– Ви будете починати? – заохотив пан Кміциц.
Перший брязкіт відізвався луною в серцях усіх, хто дивився. Пан Міхал підрізав немов неохоче, пан Анджей відбив і підрізав у відповідь, полковник знову відбив. Сухий брязкіт ставав щораз енергійнішим. Усі затамували подих. Пан Кміциц стрімко атакував, а пан Володийовський лише ліву руку за спину заклав і стояв спокійно, роблячи недбайливі рухи, дуже малі, майже незначні. Здавалося, що він хотів себе лише затулити, й одночасно поберегти супротивника. Часом відступав малий крок назад, часом наступав уперед, либонь, досліджував майстерність візаві. Хорунжий розпашів, його опонент був холодний, як майстер, котрий іспитує учня і ставав щораз спокійнішим. Врешті-решт, на великий подив шляхти, полковник виголосив промову:
– Побалакаймо, – сказав він, – бо іншої такої нагоди вже не буде. Ага! То це такий оршанський стиль?.. Мабуть, ви там самі були змушені горох молотити, бо махаєте шаблею, як ціпом. Добре ж ви вже втомилися. А ви справді найкращий в Oрші?.. Такий удар дуже популярний серед трибульських слуг. А це курляндський. Добре ним від собак відбиватися. Стережіться кінчика шаблі. Не вигинайте так долоні, бо дивіться, що станеться. Підійміть!..
Останнє слово пан Володийовський промовив чітко, водночас описав півколо, долоню та шаблю потягнув до себе й усі глядачі втямили, що він мав на увазі під словом «Підійміть!» Шабля пана Кміцицa, як голка, витягнута з нитки, засвистіла над головою полковника й упала в нього за спиною. Він пояснив:
– Це називається: вилущувати шаблю.
Пан Анджей стояв блідий, із божевільними очима, хитався, здивований не менше за шляхту ляуданську. Тендітний полковник відсунувся вбік, вказав на шаблю, що лежала на землі, й удруге повторив:
– Підійміть!
В якусь мить здавалося, що пан Кміциц кинеться на нього з голими руками. Він уже був готовий до стрибка, коли пан Володийовський, притиснувши руків’я до грудей, підставив вістря, але пан Анджей кинувся на шаблю й упав із нею знову на страшного супротивника.
Голосний гомін пронісся в колі тих, хто стежив за поєдинком і коло звужувалося щораз більше, а за ним сформувалося друге, третє. Козаки пана Кміцица пропихали голови між плечима шляхтичів, немов усе життя в найкращій з ними жили злагоді. Мимовільні вигуки виривалися з вуст глядачів. Інколи лунав вибух невгамовного, нервового сміху, всі побачили майстра над майстрами.
А той жорстоко розважався, як кіт із мишею – і показово щоразу недбаліше махав шаблею. Ліву руку висунув з-за спини і засунув у кишеню рейтуз. Пан Анджей казився, хрипів, на завершення булькотливі звуки вирвалися з його горла крізь стиснуті зуби:
– Закінчуйте вже!.. Годі