Потоп. Том I. Генрик Сенкевич
Після цього цілий табун думок нападав на дівчину, як зграя птахів обсідала самотнє дерево, що стояло віддалік. «Хто ж ти такий? Який ти? Чи ще живий, ходиш по цьому світі? Чи, може, вже десь голову поклав?.. А ти далеко? Чи близько?» Відкрите серце панночки, як відчинені двері, щоб привітати хорошого гостя, мимоволі волало до далеких сторін, до лісів і засніжених полів, ніччю вкритих. «Бувай, юначе! Бо немає у світі нічого гіршого за очікування!»
Раптом, ніби у відповідь на заклик, десь знадвору, саме з цих засніжених далечіней ночі, долинув звук дзвоника.
Панночка здригнулась, але, опам’ятавшись, пригадала, що з Пацунелів присилали мало не щовечора до аптечки по ліки для молодого полковника. Цей здогад підтвердила панна Кульвецівна:
– Це від Ґаштовтів по скабіозу4.
Нерівномірний звук дзвоника, що хилитався на дишлі, зазвучав чіткіше. Раптом він ущух, мабуть, санки зупинилися перед будинком.
– Поглянь, хто приїхав, – наказала панна Кульвецівна жемайтійцеві, що обертав жорна.
Той вийшов із челядної, однак уже за мить повернувся і, взявшись за ручку жорна, флегматично повідомив:
– Панас Кмітас5.
– І слово сталося тілом6, – вигукнула панна Кульвецівна.
Прядильниці схопилися на рівні ноги, а куделя та веретена посипалися на підлогу.
Панна Олександра і собі встала. Її серце забилося, як молоток, обличчя взялося рум’янцем, але відразу зблідло. Дівчина навмисно відвернулася від каміна, щоб не показати, наскільки вона схвильована.
Раптом у дверях з’явилася висока постать у шубі та хутряній шапці. Молодий чоловік вийшов на середину кімнати, і побачивши, що опинився в челядній, спитав дзвінким голосом, не знімаючи головного убору:
– Агов, а де ж та ваша панна?
– Я тут, – відповіла досить впевненим голосом Білевичівнa.
Почувши це, прибулець скинув шапку, шпурнув її на підлогу і вклонився:
– А я – Анджей Кміциц.
Погляд панни Олександри блискавкою метнувся до обличчя гостя, а потім знову втупився в землю. Та навіть цього часу вистачило, щоб панночка помітила високо підголену чуприну кольору жита, сірі очі, що пильно на неї дивилися, темні вуса й обличчя молоде, орлине, проте веселе і юнацьке.
Прибулець уперся в бік лівою рукою, а правою підкрутив вус, відтак сказав:
– Я ще навіть у Любичі не був, так сюди птахою поспішав до ніг панни лісничівни вклонитися. Прямо з табору вітер мене сюди привіяв, дай Боже, щасливий.
– То ви, пане, знали про смерть дідуся підкоморного? – спитала панночка.
– Я не знав, але оплакував його гіркими сльозами, мого благодійника, коли про його смерть від тих сарак дізнався, котрі з цих місцин до мене прибилися. Він був щирим приятелем, майже братом моєму померлому батькові. Мабуть, вам добре відомо, що чотири роки тому під Оршу він прибув до нас. Тоді й мені вашу милість пообіцяв і підтверджуючий документ
У жемайтській і литовській мовах характерне додавання до іменників закінчення -
Євангеліє від Івана 1:14. Переклад Івана Огієнка.