Потоп. Том II. Генрик Сенкевич
ви мусили втікати від закону. Куцо з вами, Кемличами, на гілляках закінчите! Кат вам посвітить, не може бути інакше!
Тут двері до світлиці рипнули й увійшов старий, котрий ніс глечик меду і дві склянки. Увійшовши, глянув неспокійно на синів і на пана Кміцицa, відтак наказав:
– Ідіть льох завалити.
Близнюки вийшли негайно, батько ж налив меду в одну склянку, а другу залишив порожньою в очікуванні, чи йому пан Анджей пити зі собою дозволить.
Але пан Кміциц і сам пити не міг, бо навіть розмовляв зі зусиллям, так йому рана боліла. Побачивши це, дідуган озвався:
– Не йде мед на рану, хіба саму залити, щоб швидше згоріла. Ваша милість дозволить оглянути та перев’язати? Бо я не гірше за цирульника знаюся на цьому.
Пан Анджей погодився, тож пан Кемлич зняв пов’язки й узявся оглядати рану.
– Шкіра здерта, це нічого! Куля по дотичній пройшла, але там напухло.
– Тому й болітиме…
– Бо не більше двох днів минуло. Матінко Божа! Мусив хтось дуже близько у вашу милість стрельнути.
– З чого робите такий висновок?
– Бо весь порох не встиг згоріти і зернята, як чорнушка, під шкірою сидять. То вашій милості вже залишиться. Тепер хіба хліба з павутиною прикласти. Надто близько хтось стрельнув, добре, що вашу милість не вбив!
– Не настав ще мій час. Приготуйте хліба з павутиною, пане Кемлич, і прикладіть якнайшвидше, бо я маю з вами побесідувати, а щелепи ниють.
Стариган підозріло зиркнув на полковника, бо в його серці зачаїлося побоювання, що ця розмова може стосуватися тих коней, уявно відібраних козаками, проте все одно заклопотався. Замісив завчасу зволожений хліб, а що павутини в хаті не бракувало, то не забарився перев’язати пана Кміцицa.
– Так краще, – визнав пан Анджей, – сідайте, пане Кемлич.
– Як накаже пан полковник, – рапортував старий, сідаючи на краєчку лави та схиляючи неспокійно свою сиву, розпатлану голову до пана Кміцица.
Але пан Анджей, замість питати чи балакати, охопив голову руками і глибоко замислився. Після цього піднявся і став ходити по кімнаті. Часом він зупинявся перед паном Кемличeм і споглядав на нього неуважно, либонь, щось зважував, боровся з думками. Так спливло десь із півгодини. Дідуган совався неспокійно.
Раптом пан Кміциц зупинився перед ним.
– Пане Кемлич, – сказав він, – де тут найближче стоять ті хоругви, які проти князя віленського воєводи збунтувалися?
Стариган заморгав підозріло очима.
– Чи ваша милість хоче до них їхати?
– Я б попросив, щоб ви не питали, а відповідали.
– Подейкують, що в Щучині одна хоругва стоїть на квартирах, та, яка останнім часом туди з Жемайтії перейшла.
– Хто так каже?
– Самі ж люди з хоругви.
– Хто там верховодить?
– Пан Володийовський.
– Це добре. Закличте до мене Сороку!
Старий вийшов і за мить повернувся з вахмістром.
– Листи знайшлися? – спитав пан Кміциц.
– Ні, пане полковнику, – відповів Сорока.
Пан Анджей клацнув пальцями.
– Ех, біда, біда! Можеш іти, Сороко. За ці листи, що ви погубили,