Місто. Роман Іваничук
вас разом з вашими утопічними мріями і наївними ідеалами; ми частка природи, де точиться безупинна боротьба за існування. Ви ж обидва шанувальники Дарвіна, то чому не визнаєте Ніцше, який поширив відкритий Дарвіном закон про природний добір на людство? Всюди перемагає сила: плаксії-романтики, які співали гімни минулому, стали непотрібними, а Ґете і Франко, котрим ви так ревно поклоняєтеся, співали хвалу сильним… Про що ми, власне, сперечаємось? Victor dat leges!5 Якщо сила стає достатньо великою, то вона сама собою стане правом. І з цим треба рахуватися, якщо хочеш жити. Адже не хто інший, а Дарвін породив ідею, що егоїзм є рушієм поступу, а винищення суперників не є злочином. Дарвін породив Ніцше. Чому ви одного ідеалізуєте, а другому проголошуєте анафему? Треба щось вирішувати, сидіти в цьому закуті більше не можна. Ми повинні діяти, бо час і доля обминуть нас!»
Мирон рвучко відчинив двері до Страусової кімнати і побачив за столом двох задуманих, ніби незнайомих людей, з якими, здається, ніколи й не зустрічався. Вони занурилися у свої світи, а час навально мчав і обминав їх; Мирон повернув голову в той бік, куди вони дивилися, і побачив, як сміливець з освітленим пожадливою цікавістю обличчям мчить на колісниці через простір у майбутнє, полишаючи в минулому мандрівника, який просить у свого божества поради, і філософа, зосередженого над розгорнутим сувоєм пергаменту, дрібно списаного незрозумілими письменами.
…Вивільнившись з Василининих обіймів, малий Василько прожогом вибіг надвір. Він зрозумів: мамина заборона виймати верші з-під кашиці – не просто її примха чи, як це не раз бувало, покара за непослух. Здавлений материн плач теж не був схожий на її схлипування і тихі зітхання, коли вона молилася чомусь не перед образами, а перед шлюбним портретом, звідки дивився на неї вирлоокий батько, – стишений її зойк означав щось зовсім інше, мабуть, те, що нині було названо війною, і це невідоме питання зайшло у хлоп’ячу свідомість разом з тремтінням маминих грудей, пальців, усього її тіла. Ніби злякавшись, що раптом збагне весь трагічний смисл цього слова, а тоді стане таким зажуреним, як усі дорослі в хаті, Василько вихопився з маминих рук: йому хотілося ще радості й свободи, йому страшно стало тієї неволі, яка прийде разом із зрозумінням слова «війна», – чей же на схилах Лисинки гудуть рої бджіл і джмелів над розквітлими травами, а горою, повище хати, біжить з Буковини схожа на хребтову смужку польової миші стежка, ген біжить аж до Писаного Каменя, що бовваніє олив’яною брилою на обрії під небом, а за ним стелиться гостинець до самого Міста.
Василько відчув, що майне лише мить – і материн плач відбере в нього не тільки кашицю і верші з пстругами, а й цю стежку, якою він разом з учителем Страусом повинен вийти, минаючи Писаний Камінь, на битий шлях, щоб, тримаючись за руку вчителя, йти з ним так довго, поки не стане дорослим, поки не пізнає того, що знає він. І Довбуш, і опришки, і козаки, і поважні гетьмани, і люті царі, і пророки-поети, і чародії-малярі – всі ті казкові постаті,
Переможець диктує закони! (