Мальви. Роман Іваничук
надбрів’ям, розхристалося передчасно посивіле волосся.
– Куди ти тягнеш мене так швидко, мамо? – спотикалася, підбігаючи за матір’ю, Мальва. – Я хочу їсти, хочу до хати. – Сльози стікали по запорошених смаглявих щічках, залишаючи брудні сліди.
Марія згадала про дуката, що дав їй на дорогу татарин. За нього можна буде щось купити в крамничках за стіною Кафи, де живуть євреї і караїми. Тільки ж вечоріє вже.
– Ходімо, доню, швидше, зараз купимо їсти.
Вони вже наближалися до воріт, коли з провулка вибігла зграя смаглявих хлопчаків. З криком, реготом обступили їх, закидали грудками землі, камінцями.
– Джаври, джаври, джаври31! – верещали вони.
Метнулася Марія, щоб вирватися з кола напасників, затулила Мальву грудьми, та хлопчаки почали смикати її за кафтана, за волосся, не вгаваючи кричали слово «джаври».
Злякана Мальва плакала, притискаючись до матері. Марія відірвала від свого волосся цупку руку голомозого нахаби, навідліг ляснула одного-другого по голених головах. Ті сторопіли на мить, а далі загаласували ще дужче, з хвірток почали висуватися закриті яшмаками32 голови татарок, вони теж викрикували «ґяур яман»33, вимахуючи погрозливо руками, і вгамувалися аж тоді, коли Марія з Мальвою заховалися в тісній бічній вуличці.
Краще, ніж за два роки неволі, зрозуміла Марія, що таке «ґяур». Треба було закрити обличчя, щоб хоч так замаскуватися, але хіба цього надовго стало б? Перший азан і – не вклякни на вулиці – знову презирство, перше слово дитини не потатарськи – знову каміння і ганьба. Що робити?
Тривожні думки перервали такі знайомі, давно не чуті звуки: на дзвіниці вірменської церкви тихо, вкрадливо загомонів дзвін. Зупинилася, слухала. Війнуло на неї далеким і ніжним, як дитинство, спогадом: вечірні дзвони в Україні, сипле гомін росу на степ, м’якне тирса, і соняшники опускають голови до молитви…
Мальва все ще не могла отямитися, схлипувала і, оглядаючись весь час назад, лебеділа крізь сльози:
– Чому ми джаври, мамо? Я не хочу, не хочу…
Марія не чула скигління доньки, повільно йшла на переривчасте теленькання дзвону, із заздрістю, подивом і ляком дивилася на людей, що не боялися йти на його поклик.
Скільки їх у Кафі? Чи є в них діти? Що їдять? Як живуть серед вічного приниження і знущань, яких вона зазнала щойно? На що сподіваються ці люди, задля чого жертвують собою, адже день їхнього спасіння ніколи не настане. Вони ж ніколи не вийдуть за ворота Op-капу, бо – християни. А все-таки ідуть на поклик совісті, за совістю, щоб умерти самими собою.
І Марія йде. Йде, як бабуся в спогадах до свого дівоцтва. Ніколи до них не дійдеш.
– Я не хочу бути джавром, мамо…
– Не плач, доню, ти не джавр. Ти… мусульманка.
– Яка мусульманка?
– Дізнаєшся… Навчишся… Ой, навчишся на мою сиву голову!
– Ну яка, скажи, яка мусульманка? А за це не б’ють, не кидають за це камінням?
– Ні, дитино, за це хліб дають, щоб вижити. Ти ростимеш, а я гріх візьму на душу,