Дама з покритою головою. Femme couverte. Анастасія Байдаченко
Англії, король Франції – його двоюрідний дядько. А за прихильність Бретані англійський король негайно його відпустить з полону.
Четверо спантеличених недалекоглядних синів Маргарити озирнулися до своєї матері. Вона якусь хвилину мовчала, а потім промовила холодним і дзвінким, як криця, голосом, що геть не вгадувався за її немічною кривобокою плоттю:
– Ми триматимемо клятого Монфора у катівні Шантосо доти, доки ваша мила дружинонька не пообіцяє зречення від свого імені й від імені ваших дітей і не присягне найстрашнішими пекельними муками, що не сперечатиметься більше за владу над Бретанню, а прийме разом із ними постриг у якомусь глухому монастирі!
– Ви погано знаєте герцогиню, – озвався герцог із неприхованим задоволенням і внутрішньою впевненістю. – Вона не купить моє життя, позбавивши земель власних дітей.
– Що ж, тоді війна. А війна ні до кого не знає милосердя – ані до жінок, ані до невинних дітей, – криво посміхнулася Маргарита де Кліссон. – Не хочете віддати – візьмемо самі. І якщо для цього треба перебити усіх Монфорів до останнього, ми це зробимо. Присягаюсь!
– І ми присягаємося! – голосно повторили четверо її синів.
Стара графиня мовчазно й дуже повільно зробила знак своїм слугам, і ті виволокли герцога з братом, навіть не піднявши з колін, роздираючи у кров шкіру на ногах…
Коли за полоненими замкнули ковані двері із маленьким, затягнутим іржавою ґраткою віконцем, герцог упав хрестом на вологу підлогу й заридав від розпачу:
– Я не можу вже! Не можу терпіти це приниження…
Рішар, що два чи три рази за все життя бачив, щоб його брат плакав, і то були надзвичайні обставини, відказав різко, щоб отямити його:
– Угамуйся, Жане. Ти герцог. Ти не маєш права… А нас витягнуть звідси…
– Хто витягне, Рішаре? Ти певен, що взагалі хто-небудь знає, що із нами сталося? Хіба вони не перебили мій почет, що лишився з другого берега?
Граф д’Етан розгубився. Він повільно підповз до дверей, вимацуючи долонями ковзкі сходинки, через силу підвівся, учепився пальцями в іржаве шорстке пруття й припав вухом до ґратчаної щілини. Десь розмірено капає вода, міріадами дрібніших і тихіших звуків розлітається об кам’яні стіни та губиться далі у тиші. Приголомшливій і всевладній, як темрява у кам’яному мішку, що п’є зір та віднімає здоровий глузд.
Права Пантьєврів на герцогський престол досить спірні. Так само, як права герцога. Дивлячись, з чийого боку судити. А початок династійним чварам поклав більш ніж сто років тому прадід герцога, що звався Артюром, другим цього імені. Після смерті першої дружини, Марі де Лімож, він, не довго чекаючи, зійшов удруге на шлюбне ложе із своєю родичкою Йоландою де Дре. Та народила йому сина та п’ятьох доньок. Складність була в тому, що й від першого шлюбу в герцога залишилось троє синів: Жан, Гі та П’єр. Після смерті Артюра герцогський престол успадкував його старший син від першого шлюбу під ім’ям Жана III, що законних дітей не мав, П’єр помер