Чума (збірник). Альбер Камю
на подвір’ї та відвідин свого адвоката. Решті свого часу я досить швидко дав раду. Я часто думав, що, якби мені довелося жити в дуплі сухого дерева і я не мав би ніякої роботи, крім споглядання барв неба над головою, я б мало-помалу звик би й до того. Я б чекав, щоб пролетіла пташка або зустрілися хмари, так само як тут я чекав химерних краваток свого адвоката і так само, як в іншому світі терпляче чекав суботи, щоб обняти тіло Марі. Але ж, якщо поміркувати добре, я аж ніяк не сидів у дуплі сухого дерева. Є чимало людей, набагато нещасніших за мене. А втім, це була материна думка, мати часто казала, що зрештою звикаєш до всього.
Але сталося це не так скоро. Перші місяці були дуже важкі. Щоправда, зусилля, яких я був змушений докладати, допомогли мені пережити їх. Наприклад, мені завдавав мук потяг до жінки. То була річ природна, я був молодий. Я ніколи не думав власне про Марі. Але я так багато думав про жінку, про жінок, про всіх тих жінок, яких я знав, і про всі обставини, коли я кохався з ними, що моя камера сповнилася їхніх облич і стала тісною від моїх бажань. З одного боку, це виводило мене з рівноваги. А з другого – допомагало збавляти час. Кінець кінцем я здобув прихильність старшого охоронця, що супроводив кухарчука, коли той роздавав страву. Він першим заговорив зі мною про жінок. Сказав, що це головне, на що нарікають в’язні. Я сказав, що і я такий, як вони, і вважаю, що таке становище несправедливе.
– Але, – заперечив він, – саме тому вас і посадили до в’язниці.
– Як саме тому?
– Бо це і є свобода. Вас позбавили свободи.
Я ніколи навіть не думав про таке. Але я погодився з ним:
– Атож, бо інакше в чому ж полягало б покарання?
– Що ж, добре, що ви розумієте ці речі. Інші – ні. А втім, згодом вони себе й самі задовольняють, – мовив охоронець і вийшов.
А ще були сигарети. Коли я потрапив до в’язниці, у мене забрали ремінь, шнурки від черевиків, краватку і все, що я мав у кишенях, зокрема й сигарети. У камері я попросив, щоб мені повернули їх. Мені відповіли, що це заборонено. Перші дні були дуже важкі. Саме це, мабуть, пригнічувало мене найбільше. Я смоктав шматочки деревини, відламуючи їх від своїх нар. Мене нудило цілісінькими днями. Я не розумів, чому мене позбавляють того, що нікому не може зашкодити. Згодом я зрозумів, що й це становить частину покарання. А потім я вже звик не курити і цієї кари для мене більше не існувало.
Якщо не зважати на ці прикрощі, я аж ніяк не був украй нещасним. Головне знову полягало в тому, як навчитися збавляти свій час. Нудитись я перестав тоді, коли взявся до спогадів. Я часто згадував свою кімнату і уявляв собі, як я виходжу з якогось її кутка, щоб подумки оглянути й перерахувати все, що траплялося мені по дорозі. Спочатку я швидко називав усі речі. Але кожного наступного разу моя подорож тривала дедалі довше. Адже я пригадував усі свої меблі, усе, що було в них, усі деталі кожної речі та всі її прикмети – інкрустацію, тріщину, відбитий край, колір, характер поверхні. Водночас намагався нічого не пропустити у своїй інвентаризації,