Чума (збірник). Альбер Камю
забороняється «хворих», тобто інакомислячих чи невдоволених, приховувати від властей і ставиться за обов’язок доносити на друзів та близьких, а щоб «зараза» не передавалася через розмови, наказується всім заткнути собі рот кляпом, вимоченим в оцті. Усе це дуже нам знайомі суспільно-політичні реальності, як і ідеал Чуми – «отримати якомога більше рабів за допомогою мінімуму правильно визначених як мерці».
I нарешті, драма «Справедливі» (1949), яка була створена в період, коли Камю виношував задум трактату «Бунтівна людина», і яка значною мірою з нього виростала. Тому доцільніше буде сказати про неї після хоча б загального розгляду названого трактату.
У цьому трактаті розглядається феномен бунту, який у Камю виступає, поряд з абсурдом, однією з наріжних категорій. Бунт у Камю – не повстання чи якась інша форма соціального протесту, а універсальна категорія, що висновується із метафізичного стану людини в світі. Таким її станом, за Камю, є абсурд, то ж бунт пов’язується з абсурдом і з нього виводиться. Визначаючи перехід від абсурду до бунту, Камю пише: «Перша і єдина очевидність, яка дається як досвід абсурду, це бунт. Бунт виникає з усвідомлення побаченої безглуздості, з усвідомлення незрозумілості й несправедливості людської долі».
Але бунт – це дія, а дія вже завтра може обернутися вбивством, яке в наш «час ідеологій» може набрати розмаху винищення цілих класів чи рас, і тому, за Камю, принципово важливо у визначенні бунту визначитися у ставленні до вбивства, чітко відповісти на питання, що «постає серед крові й стогону нашого століття», коли «щоранку прикрашені медалями вбивці вриваються в камери-одиночки». Ще одна необхідна передумова – осмислення «логічного злочину» філософії XIX–XX ст. і «прискіпливе вивчення способів його виправдання», котре на ділі означає виправдання масових убивств, що практикуються тоталітарними режимами.
У трактаті простежується історія бунтарства і його модифікації від зародження до ХХ ст., коли його було взято на озброєння тоталітарними ідеологіями. Перша його стадія – це «метафізичний бунт», що є «повстанням людини супроти своєї долі й всієї світобудови»; свого завершення він досягає в романтичному бунтарстві з його «світовою скорботою», що ґрунтується на свідомості «порожнечі» світобудови, її байдужості до людини. Але так чи інакше цей бунт ще був апеляцією до Бога як вищої духовної і моральної сили, хай і у формі протесту та заперечення. Іншого змісту й характеру бунт набуває після «смерті бога», проголошеного Ніцше, хоч насправді, за словами німецького філософа, він «не вбивав бога», а «знайшов його мертвим у душі своєї епохи». На цій стадії «метафізичний бунт» переростає в «історичний бунт», який дедалі більше набирає нігілістичного характеру. Він стає передусім протестом проти історії, що мислиться як дія голих людських сил на земному полігоні, а бунтівники переймаються вірою в можливість її замінити, перетворити відповідно до своїх уявлень про суще й належне. Особливо