Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич
а половиною окропив людей, говорячи: «Це кров завіту, що завіщає його Господь вам у всіх словесах своїх…»
– А де ж він сам? Де Моїсей?
– Він узяв з собою Арона і Надава та Авіюда, а також сімдесят старіших наших і повів їх на гору показати місце, де стояли ноги самого Господа Бога.
– Страх, страх! – хитаючи головою, говорила якась жінка. – А то хіба ні? – питала вона знов, хоч їй ніхто не суперечив. – Як знати? Може вийти вогонь з-під землі й спалити, та й уже.
– Боги всі сердиті, – підхоплювала друга. – Я бачила раз у Єгипті, як вирвався Апіс. Може, ви гадаєте, що він побив мало народу? Ну-ну!..
І жінки почали пригадувати всяке страхіття, але Авірон їх не чув: гадкою він був з тими сімдесятьма, що пішли дивитися на місце єднання Господа з землею. О, якби Авірон міг бути там! Він облив би сльозами кожний камінь, він лежав би день і ніч коло місця того й не боронив би скорпіонам лазити по лиці й по грудях, – аби дивитися, й дивитись, і пити без кінця одну мисль: «Він був тут! Він, Адонай!..»
І в хлопця пробігла навіть думка – завтра рано, як спатиме ще ввесь сонм, побігти скоком молодого оленя й самому знайти місце те. Його легко пізнати: воно, певно, світиться, як сонце, і довкола нього розцвіли неземні квітки, а все живе, що є на горі, стоїть і дивиться й говорить: «Він був тут, він, Адонай…».
Але потім хлопець згадав, що Моїсей не велів наближатися до гори під страхом кари, та і взагалі те гріх. Та й чи буде ще тримати Господь те місце в святості одверто, чи, може, спалить невидимим вогнем і повелить вирости за ніч на тім місці густим тернам або положить камінь великий. Ні, ні!.. треба перестати навіть думати…
І він зітхнув. Так жаль йому стало себе, що от він уже скільки прожив, а й досі не бачив нічого надзвичайного. Чому він не протисся раніш сюди? Може б, він тоді попросив гарненько Моїсея, – і святий пророк взяв би і його разом з тими сімдесятьма.
А довкола гудів юдейський табір. Люди зраділи, що вже скінчилася молитва і що можна цілком свобідно рухатися, говорити, розмахувати руками, і нагороджували себе за довге стояння на колінах. Балачки були палкі й велися на сотні тем: кожному хотілося щось сказати. Одні судили-пересуджували сусідів; другі висказували сумнів, чи вернуться старшини живими, чи не осліпнуть бодай; треті обмінювалися гадками про сьогоднішні вражіння. Якийсь присадкуватий юдей з рудою бородою різко говорив:
– Еге! Це так, і все те добре, що ви говорите, але в нас і без того дуже обмалилося вже скота, а тут іще тягнуть на жертви, та й на жертви, та й на жертви. А мені яка з того користь? То б я сам з дітьми його з’їв, того барана, а кістки дав би свойому собаці, – а то з’їдять його жерці та прислужники. А ти за те, що годував, що беріг, що напасав, – не маєш навіть хвоста. І я питаю вас – що в тім доброго?
– Гріх так говорити, – остерігав другий. – Гріх і сором. То Богові жертви, не людям.
– Добре, Богові. Але пощо ж Богові доконче м’яса? Чому він не хоче чого іншого? Бо левіти м’ясце люблять.
– Прив’яжи собі язика, чоловіче! Та ми ніколи й не бачили того м’яса. І хоч те подумав би