Записки Кирпатого Мефістофеля. Володимир Винниченко
в ньому є щось качине, плескувате. Глибоке хвилювання та ніжність охоплюють мене.
Я кашляю, закурюю й кажу Соні:
– Ти дуже сердишся?
– За віщо? – байдуже кидає вона, тримаючи руку на крані самовара. Потім закручує його й підсуває мені склянку міцного чаю, такого, який я люблю.
– Ну, за віщо… Але, бачиш, нема гірше, як грати в своїй кумпанії. Все дають один одному одігратися. Та так тягнеться доти, поки всі не втомляться…
Андрійко тягне руку, хоче піти. Я обіймаю його й садовлю на своїх колінах. Він задоволений і зараз же починає нишпорити по моїх кишенях.
– Андрійку, тобі час спати… – каже Соня.
– Ну, ма-амо! Ти раз у раз, як приходить дядя Яша, женеш мене спати. А ще дев’ятої години немає.
Знайомий біль і жаль до себе вколюють мене.
– Так, правда, іди, хлопче, спати, йди…
А отже, є якась підла насолода в цьому болю!
Соня, здається, розуміє мене, бо насмішкувато усміхається й підходить до нас.
– Ти повинен бути вже в ліжку о дев’ятій годині. Поки вмиєшся, роздягнешся… Іди, скажи Фені, хай поможе тобі. Прощайся з Яковом Васильовичем та йди.
Андрійко помалу злазить з моїх колін і, коли вже стоїть долі, простягає мені руку. Я усміхаюсь, потискую її й випускаю. Андрійко цілує матір і виходить.
Соня сідає проти мене, становить лікті на стіл і, з’єднавши кінці пальців, говорить:
– Мені, Якове, треба побалакати з тобою.
Коли за дверима їдальні зникає маленька постать, я стаю самим собою. Присуваю попільничку, закладаю ногу на ногу й одкидаюсь на спинку стільця.
– Слухаю з охотою.
– Я прохала би серйозніше вислухати.
– Серйозніше від мене може бути хіба тільки ідейний вегетаріанець.
Соня деякий час мовчить, немов би занята своїми пальцями. Ніс у неї не Андрійків – правильний, суховатий, з рожевими, рухливими ніздрями. У Сосницького теж не Андрійків – м’ясистий, важкий; ніздрі, неначе цвяшком проткнуті. Мені здається, найвірніше дзеркало душі людини не очі, як гадають, а ніс. Бувають носи добрі, злі; м’які, тверді; важкі, легковажні; хитрі, простодушні.
Соня зводить на мене Андрійкові голубувато-сірі очі й тихо говорить:
– Не ходи до нас.
Всередині штовхає мені щось боляче, але я, не перестаючи усміхатись, злегка дивуюсь і кажу:
– Досить несподівана ґречність. Чому ж то так?
– Ґречності покиньмо. Тому, що твоє… тому, що ти погано впливаєш на всіх нас. Дмитро при тобі розпускається, нервується. Андрійко стає неслухняним, вередливим. Я також не легко почуваю себе з тобою. Краще нам не бачитись.
Я мовчу й усміхаюсь. Ніс у Соні від хвилювання блідне й губи стають ще тоншими, лице робиться сухим, колючим. Тепер видко, що їй двадцять дев’ять літ, а то й більше.
Мені власне треба б встати й піти.
– Чу-удно… – кажу я, струсюючи попіл з цигарки й роздрібнюючи кінцем цигарки сіреньку грудочку. – Чу-удно. А я гадав собі, що впливаю на вас, як найблаготворніше. Друг дому. В справжньому смислі цього слова, без лапок!..
– Ти,