Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki. Тадеуш Доленга-Мостович
я. – Ця дама – вона?
– Не знаю, кого ти маєш на думці, але не збираюсь робити з цього таємниці. Та англійка має звучне ім’я Елізабет і носить прізвище Норман.
– Ах, Боже мій! І як же ви з нею познайомились? Яка вона з себе? Що казала? Про Яцека не згадувала?
– Зачекай, мала, – усміхнувся він. – Насамперед встановимо хронологію та ієрархію твоїх запитань. Так от, по-перше, ми з нею поки що (тішу себе надією, що маю право вжити цього багатообіцяючого «поки що»), ми з нею поки що на вельми офіційній нозі. «Як вам подобається Варшава, пані?… Чи ви багато подорожуєте, пані?…» І так далі в такому дусі. Отож для якоїсь згадки про Яцека щонайменше зарано. Ти знаєш, що Яцек зараз у Варшаві?
– Як це «зараз»? – серйозно занепокоїлась я.
– А так, звичайнісінько. Я бачив його позавчора на власні очі, коли він заходив у «Брістолі» до ліфта, а потім коли він виходив з того ж таки ліфта разом з міс Елізабет Норман.
– Отже, він бачився з нею!
– Гадаю, що встиг на неї надивитися, і маю підстави припускати, що не одмовить собі в цій приємності й надалі.
– Ви помиляєтесь, дядечку, – відказала я трохи роздратовано. – Яцек був у Варшаві буквально кілька годин. Його викликали з Парижа з приводу якихось документів, і він мав того ж таки вечора повернутися. Я напевне знаю, що він поїхав назад.
– Нехай і так, – погодився дядько Альбін. – В усякому разі, він бачився з нею.
Я насилу спромоглася запитати:
– А… а довго він у неї був?
Дядько неделікатно засміявся.
– Ах, он ти про що! Ну, як тобі сказати… Яцек пробув в її номері щось близько години. Оскільки ти знаєш свого чоловіка краще, ніж я, то можеш легше зробити з цього якісь висновки.
Я зиркнула на дядька майже зі злістю. Він потішався, очевидячки потішався з мого неспокою. Як видно, думав, що я ревную.
– Ви знову помиляєтесь, дядечку! – відповіла я холодно. – Мені достеменно відомо, що Яцека ніщо вже з нею не зв’язує…
– Я не маю анінайменшого наміру підривати твою віру в чоловікові чесноти, – докинув він з повагою, що дуже скидалася на знущання.
– Бо ніщо не може її підірвати, – наголосила я, проте про всяк випадок нишком, щоб не завважив дядько, тричі постукала пальцем об дерево.
– Тим краще, – хитнув він головою. – Зрештою, і в мене не виникло жодної підозри, принаймні в даному разі. Виходячи з нею, Яцек був блідий, злий і, як видно, насилу володів собою. У мене склалося враження, що вони мали не вельми приємну розмову.
– Не розумію тільки, – зауважила я, – навіщо вони вели ту розмову в номері, а не у вестибюлі чи ресторані.
– А мене це зовсім не дивує, – знизав плечима дядько. – Ми можемо здогадуватись, яка була тема їхньої розмови, а такі розмови, погодься, ні до чого чути іншим, хоч би то була прислуга чи випадкові сусіди. Як на мене, то їхня зустріч анітрохи нам не вадить.
– Чому?
– А тому, мала, що при першій же слушній нагоді я запитаю її про Яцека.
– Ви скажете, що знаєте його?
– Що ти, боронь Боже! Скажу,