Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki. Тадеуш Доленга-Мостович
Адже сам знаєш, що ми мусимо декого обов’язково відвідати.
Кортіло запитати, чи він їде сам. Найбезглуздіші здогади роїлися в голові. Може, Яцек вирішив повернутися до тієї жінки, може, вони тікають разом?… Але ж може бути й таке, що Яцек виїжджає, щоб сховатись од неї. Ну чому він не хоче поговорити зі мною відверто? Невже не довіряє мені?! А отой його вираз обличчя – такий, наче він чекає моїх подальших запитань і вже наперед має на них готові відповіді. Як це прикро бачити!..
– Здається, – озвався нарешті Яцек, – тебе дивує моє відрядження. Але ж мені раз у раз доводиться кудись їхати.
– Ні-ні. Нічого мене не дивує. Сказати, щоб запакували тобі фрак?
Він похитав головою.
– Не треба. Два костюми – ото й тільки. Я не хочу брати великої валізи, бо думаю повернутися літаком.
– За три дні?
– Так. Найпізніше за чотири.
Сказав це таким тоном, що я одразу заспокоїлась. Та коли через годину викладала речі до пакування, ненароком узяла в руки Яцекову чекову книжку. І знову моя чутлива інтуїція спонукала мене перевірити, чи не зняв він останніми днями з рахунку якоїсь великої суми. На корінці, датованому сьогоднішнім числом, значилася цифра 52 000 злотих. Я мало не зойкнула. Адже добре пам’ятаю, що всього на рахунку було щось трохи більше від тієї суми. Виходить, він забрав усе.
Я ніколи не проводжала Яцека на вокзал, отож і сьогодні не могла собі цього дозволити, щоб не збудити його підозри. І все ж мусила там бути. Хотіла пересвідчитися, чи він справді сяде в паризький поїзд і чи буде сам, чи не їде з нею. Треба було вигадати якийсь привід. Одначе в голові мені все так плуталося, що нічого розумного не спадало на думку. Лишалося сподіватись тільки на дядька Альбіна.
На щастя, цього разу я застала дядька вдома. Він сам відчинив мені двері.
– Як ся маєш, мала? Ого, яке розкішне хутро! А крій який! Та й лиск чого вартий…
Дядько посадовив мене на канапі й пригостив вином. Сам, звичайно, сів поряд – навмисне надто близько. Інакше він не вміє. Та зараз, коли мені потрібна була його допомога, я, звісно, не могла дозволити собі жодних неприємних для нього порухів.
– Як я здогадуюсь, – улесливо почав він, – ти прийшла сюди не тому, що нудьгуєш за мною. А шкода. Ти дуже гарна. Певно, твоя поважна і трохи пришелепкувата матуся задивлялася на мадонну Бальдовінетті або ж на якогось гондольєра. У них-бо там геть скрізь трапляються отакі чорні очі й мідяне волосся. Ну справді-таки Бальдовінетті! Невже тобі ще ніхто про це не казав?
– Ні. І я навіть не знаю, чи це комплімент, бо ніколи не бачила того образу.
Дядько легенько торкнувся моєї руки.
– Ти бачиш його, мала, по кілька разів на день – у дзеркалі. Отож вважай сама, чи це комплімент, чи ні.
– Ви, дядечку, справді небезпечний мужчина, – засміялась я.
– Думаєш, і досі?
Я придивилася до нього. Коли не зважати на сивину та зморшки коло очей і вуст, він був мужчина в повному розквіті. Якби не те, що я ніколи не відчувала потягу до літніх чоловіків і що я його (між нами кажучи) трохи лякаюсь, то хтозна, чи не зайнялась би я ним серйозніше.