Манускрипт з вулиці Руської. Роман Іваничук
свят я подався до своєї цехової майстерні – закінчував дві мистецькі роботи, сідло і сагайдак, не для продажу, а самого куншту ради. У тому сідлі, оздобленому візерунками, і з тим сагайдаком, вишитим золотою заполоччю, міг би виїжджати на війну сам гетьман, та не для користі працював я над ними – сама робота приносила мені велику втіху, отже, я квапився до майстерні, щоб забутися трохи.
Але там чекало мене найгірше лихо, якого я не міг і сподіватися. Цехмістр, котрий був завжди до мене прихильний і шанобливо відзивався про мої витвори, зустрів мене чужим поглядом, ніби вперше побачив, ніби я не давній член цеху сідлярів, а якийсь зайда. Він заступив мені дорогу і сказав:
– Ти вимазаний із списку цехових, пане Юрку… А втім, я тебе ще можу вписати, але тільки після того, як конфірмуєшся в костелі. Не моя це затія – так наказав маґістрат. Не ти один – усіх русинів у всіх цехах вимазано нині із списків…
– Куди ж мені тепер дітися? – тихо зойкнув я, і, напевне, мій вигляд був дуже жалюгідний, бо цехмістр опустив очі, зате скарбовий, – він давно бурчав, що православних слід відділити в окремі цехи, – сказав, прискуливши око:
– А ти до жебраків, до сліпців іди, то цех русинський, там і цехмістром станеш. І зрячими їх зробиш, сам-бо вчений єси!
І мені вмить просвітліло в голові, ніби пучок променів пробив густу темряву, що скупчилась наді мною. Так, вчений єсьм, а друкарня – готова! – у Львові! Зрячим народ темний зробити… Він, здоровий, очищений у горнилі горя, жде світла правди і науки – так казав Вишенський, – а провідців не має… По його тілу розповзлось панство, немов прищі, але тіло живе, зголодніле і спрагле. Жебраки? А хіба сором голодному просити хліба, коли своєю працею заробити на нього не може? Партачі? А що вдіє ремісник, коли його вигнали з цеху? Фільваркові слуги? А куди дітися, якщо землю забрали? Темні? А хто пробував дати їм світло? Схилені? А хто допомагав їм розпрямитись, щоб глянули в небо? Роздріблені? А хто їх гуртував?
У ту хвилину все постало переді мною дуже простим: друкарню можна викупити, друкарі і коригатори знайдуться, приміщення – теж. І буде зроблений початок. І почну я.
Я підвів очі на скарбового і мовив до нього:
– Спасибі, цеховий брате, за пораду. Ми й справді забули, де шукати опори для своєї віри й правди. А ти підказав. Тільки гляди і нащадкам своїм передай, якщо вони будуть на тебе схожі: горе таким, як ти, коли сліпі прозріють!
Я забрав сідло та сагайдак і вийшов з цехової майстерні.
Моя Ґрета впала переді мною на коліна: я сказав їй, і вона, не побачивши в моїх очах розпачу й вагань, зрозуміла, що віднині муситиме йти зі мною тяжкою дорогою злиднів і поневірянь і терпітиме їх заради чужих їй ідеалів. Ґрета, збідніла шляхтянка з Городка, опинившись у Львові, тільки мріяла і гроші складала, щоб вибитися із сірого плебейства. Вписалась до братства Божого тіла при катедрі, аби бути на виду серед іменитих католичок, тішилася знайомством з Доротою Лоренцовичевою. Я намагався