Соловецький етап. Антологія. Антология
невдало провадив її організацію між в’язнями, що довелося закликати його до порядку й негайно припинити справу, інакше його оголосять за провокатора. Це допомогло, і кілька десятків голів українських селян лишилося цілими.
Березовський любив свою дружину та єдину доньку і на восьмому році тюрми одержав від них першого листа. Така подія була для нього великим щастям та радістю; і відтоді він, вірячи в своє майбутнє, клав усі сили, щоб донести соловецькі кайдани до самого краю і ще раз побачити свою сонячну Україну, за яку поклав життя.
Він був зайдою на Україні. Власне, не він, а ще його прадід, якого вивіз із Росії поміщик і оселив у своєму «південному» маєтку. Але для І. Козлова Україна стала батьківщиною, за яку він зі зброєю в руках воював у добу революції.
Був звичайним селянином з тих, що тягнуться до легкого хліба і вже цураються плуга. Працював за писаря і за селянського адвоката. За чаркою горілки говорив навіть про внутрішню політику, про Україну, про совєтську владу без комуністів, – словом, нагадував трохи Копистку з п’єси Миколи Куліша «97».
Цей «Копистка» довгі роки жив ілюзіями революції, аж поки не побачив голоду 1932—1933 рр. Тоді вирішив поквитатися з большевиками. Активний, моторний і досить грамотний, він швидко створив навколо себе велику підпільну селянську організацію, що охоплювала кілька районів на Полтавщині й Сумщині, і почав на власний розсуд повстання. Захопивши з повстанцями ешелон пшениці й роздавши її голодним, Козлов протягом двох тижнів верховодить у тих районах, перешкоджаючи будь-якій акції совєтської влади.
Звичайно, війська ГПУ розгромили повстання, його учасників постріляли, села спалили, а самого Козлова піймали аж через рік. На слідстві він виправдувався вченням Карла Маркса, бо десь там читав і вивчав, що «краще померти від меча, ніж від голоду», а тому й боронив себе та своїх селян, бо все одно: хоч так, хоч інакше, а довелося б помирати. То краще померти в бою, ніж голодним рабом.
ГПУ, мабуть, подобалась така аргументація, і його не розстріляли, а дали десять років «с заменой» і послали на Соловки.
Оригінальне прізвище Василька було надзвичайно популярним на Соловках, бо цей український парубок був утіленням доброти, щирости, товариства по відношенню до однолітків.
Батько Васильків був невтомним, працьовитим хазяїном і мав добре господарство. Своєму малому синові наказував любити землю і робити від рана до темна. І за це, мабуть, те господарство сплюндровано, батька розстріляно, а Василька з меншим братом, сестрою та матір’ю вигнано з хати.
Василькові було 15 років, коли місцевій владі не сподобалося, що він з матір’ю мають ще кожухи, миски та ложки; тому вирішила влада вигнати вдову вже і з другої, поганенької, хатини, яку вона сяк-так з дітьми побудувала, – і кожухи з мисками та ложками забрати. Отож, як ту операцію, за допомогою міліції, голова сільради проводив, – Василько став у сінях і, коли голова сільради ніс