Соловецький етап. Антологія. Антология
спати. Тільки о першій годині ночі, коли всі вже сплять, він устає, дістає свою скриньку, сідає за стіл і працює до ранку. У нього були тисячі нотаток (і то все на картках!), систематизованих і в певному порядку складених. Мав грубі теки дрібно списаного паперу, де були записи температури, опадів, величезну кількість описаних досвідів.
Три місяці я спав поруч з професором і за цей час не чув від нього три слова. Років зо два спав поруч нього Слісаренко. Але й з ним за цей час Яната так само майже ніколи не розмовляв. Ніколи ні з ким не говорив, нікому не дорікав, нікому не перечив і нікого ні про що не розпитував. Був зовсім самітний, увесь світ йому заступили оті капустяні мухи та інші шкідники й хвороби соловецьких рослин. Ніяких особливих нагінок на нього не було, і так він жив, живлячись «баландою» та мріючи про відкриття способів боротьби зі шкідниками рослин.
Управа острова була в курсі занять Янати і при систематичних обшуках ув’язнених досить коректно поводилася з професором і не рилась у його картках. Тільки раз, як мені розповідали, один з обшукувачів зацікавився і запитав:
– Што ето ти, старик, всьо пишеш?
– З розпорядження начальника острова пишу дослідження про капустяну муху.
– Ага, ето значит и такая муха бывает; харашо, если бы ты, старик, написал об етой проклятой мошке, – прямо в глаза, гадость, лезет.
Присутні сміялися з таких учених розмов, а вчений тим часом обережно ховав свої скарби. І ось, коли, здавалося, що все йде гаразд, якось, у вересні 1937 року, увіходить до камери начальник колони й кричить:
– Яната! Немедленно с вещами!
Мов грім серед ясного неба вразив професора цей оклик: «с вещами» та ще й «немедленно». Йому щонайменше потрібний день, щоб усе написане і зібране добре запакувати.
– Це ж жах! Це абсолютно неможливо! – заволав професор, сів і пальцем не повів, щоб зібрати свої «вещі».
Бачучи таку справу, начальник колони пішов і повідомив, що Яната не може «немедленно» зібратися. За якихось п’ять хвилин прийшло на допомогу двоє дебелих тюремників. відіпхнули професора від його речей, вкинувши в мішки все жужмом – папери з гербарієм, старі черевики з картками. Зв’язали, поклали собі на плечі й понесли.
– Следуй за нами! – крикнув один з них. Наш ботанік, навіть не попрощавшись, розгублено пішов за конвоїрами.
Куди саме відправлено професора Янату з острова, – так ніхто й не довідався.
* Про М. Нарушевича, як і про інших згаданих тут письменників, читай далі.
Року 1930 Управління наукових установ НКО УССР організувало в Харкові двотижневий семінар наукових працівників музеїв України. Там я познайомився з Нарушевичем, автором книжки про Вінницю й тодішнім керівником історично-побутового відділу Вінницького музею. Це була скромна й віддана справі людина. Багато вклав праці і знання у створення чи, власне, доведення того музею до стану наукового закладу. Звичайно, не було чого