Володимир Сосюра. Отсутствует
пише, що пан Сосюра неправильно тлумачить тему «любові до соціалізму і батьківщини, яка збуджує у наших серцях великі патріотичні почування». Навпаки, пише газета, його вірш «викликає настрої розчарування і протесту».
«Правда» зазначає: поема говорить про безбарвну, несучасну Україну безвідносно до інших національностей у «Совєтському Союзі».
«Добре відомо, що суть націоналізму полягає в прагненні ізолювати і замкнути себе у власній національній лушпині, у прагненні не бачити того, що об’єднує трудящі маси совєтських національностей, і бачити лише те, що відокремлює їх», – говориться в передовиці.
Пережитки капіталістичних звичаїв в умах людей є значно сильніші й дієвіші в царині національних питань, ніж у будь-якій іншій. Вони більш живі, тому що можуть маскувати себе національними кольорами».
Але найдошкульніше «били» в Україні, згадуючи поетові його давні гріхи – службу в петлюрівській армії, адже він щиро зізнався в цьому.
Творча спадщина В. Сосюри, як і багатьох інших українських письменників, зазнавала постійного ревізування з боку офіційної влади. Навіть незавершені й неопубліковані твори (поеми «Махно», «Мазепа» та численні вірші) вилучали з літературного процесу, забороняли, а значить – прирікали на забуття. Інші ж твори прискіпливо редагували. Із них вихолощували насамперед національну символіку, проблематику. Так, у поемі «Червона зима» (1921) було замінено колористично виразні поетичні образи нейтральними (про це вже згадувалося вище).
До найповнішого десятитомного видання творів В. Сосюри, що побачило світ у 1970–1972 рр., не ввійшло багато віршів, балад і поем, які друкувалися у двадцятих роках і в періодиці, і в окремих збірках чи томах вибраних поезій. Табуювали майже все, що стосувалося національного питання, особливо мовних проблем, історії. У книжці вибраних творів поета «Засуджене і заборонене» (Нью-Йорк, 1952) було опубліковано лише деякі вірші й уривки із поем, більшість яких не передруковувалася в Україні. Але там не було значної кількості творів із варіантами, що, здавалося, навічно заховані у «спецхранах» державних архівів. Там вони пролежали до кінця вісімдесятих, трохи не до проголошення незалежності України, коли з майже всього доробку поета було знято офіційну заборону.
Вивчаючи спадщину В. Сосюри, найкращу частину якої десятиліттями тримали у спецфондах недоступною навіть для дослідників його творчості, ще раз переконуєшся в тому, яким великим і незнищенним був талант поета. Власть імущим не вдавалося приручити його ні державними преміями, ні урядовими нагородами. Попри наявність значної кількості кон’юнктурних творів (про партію, з якої його двічі виключали, чи про «жовтень», проти поборників якого він воював у лавах війська УНР), В. Сосюра лишався (за його ж словами) «мов вибух динаміта» і міг потрясати читачів і слухачів своєю поезією. Багато його творів, серед них і неопубліковані, які розповсюджувалися у списках, робили велику справу – не давали заснути національній свідомості. Велика творча інтуїція підказувала