Володимир Сосюра. Отсутствует
знатимуть вуста єгипетських очей.
Хай в стрісі шарудить сумний ноктюрн Шопена,
і плаче молодик над схиленим плечем…
Криваві коси хмар, мов згадки про минуле…
Обличчя татарви… далекий стяг… Сірко…
Ах, не піду тепер я по садках Стамбула,
на скелях Хортиці не розкладу огонь!..
Минай, проклята ніч, минай!..
Розбийся на скалки, стривожена душа!..
Ще довго мандрувать, коханню ще не край.
Ша, моє серце, ша!..
Вірі Б.[12]
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходе подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі,
і земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зор свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…
Гей ви, зорі ясні… Тихий місяцю мій…
Де ви бачили більше кохання?…
Я для неї зірву Оріон золотий,
я – поет робітничий останній…
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходе подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі,
і земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зор свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
Голову розбив я об каміння неба, —
на заході морок, на заході кров…
І в нестямі вітер утікає степом,
ніби блиск останній скинутих корон…
О мої шукання, мрії-метеори…
Не шумує листя, в жилах не вино, —
місяць народився ніби тільки вчора,
а уже блукає на степу давно.
Ох моє телятко… Як тебе спіймати,
щоб віки горіло ти в душі моїй…
Доки ти од мене будеш утікати
і ховатись раптом в голубій траві…
Я даремно руки в небо простягаю, —
на худих долонях тільки тихий сміх…
І розбив об небо голову з одчаю.
Вітер…
Сніг…
На шматки порізав свою душу
й зашпурнув їх ген-ген я од себе…
І несуться вони метеорами десь по далеких світах…
В порожніх грудях тільки вітер віє,
і тоскно шарудять сніги…
Там посадив я чорную лілею,
в ній заховалося моє щастя
і тре синенькі рученята,
і дивиться з благанням навкруги.
Сніги,
сніги…
Я знов один. Покірно одгоріли далі.
Й дарунок твій – малиновий платок
круг шиї ліг. І в золотій печалі
не прилетить в мою кімнату Бог —
не прилетить… і крилами кохання
не
Віра Б. – Віра Каспарівна Берзіна (1904–1992) – перша дружина В. Сосюри, яка народила поетові двох синів – Олега і Миколу.