Дожити до весни. Надія Гуменюк
щось сталося. А може, це і є різдвяний план таємничого Казя – покинути її тут помирати. Скільки вона ще протримається? Вочевидь, недовго. «Кажан» ось-ось погасне – нижній кінець короткого ґнота ще ледь-ледь дістає до каламутного гасу на дні, а верхній уже не горить, а чадить, залишаючи на склі лампи нові чорні смуги сажі. Дихати нічим. На столі тільки мисочка із сяк-так звареною пшеницею та склянка узвару. Про дванадцять страв пан господар, мабуть, забув, а може, й не забув – просто й не думав їх сюди приносити.
Схопила табуретку і з відчаєм швиргонула її у двері. Здалося, що від удару задрижали стіни. Але на гуркіт ніхто не прибіг. Отже, справді нікого поблизу немає, інакше б її тюремник був уже тут. От і добре. Дуже добре! Бо вона не збирається помирати в цій темній норі. Не можна помирати у сімнадцять років та ще й у Святвечір!
Підняла табуретку, відступила до стола і знову щосили кинула. Тоді взялася методично бити нею у двері. Гамселила доти, доки стілець не розтрощився і його грубі ніжки з необтесаних дерев’як розлетілися навсібіч. Не біда, ніжки, навіть кожна зокрема, – також зброя. Схопила одну з них і пішла на таран. Кидалася на двері знову й знову, знову й знову. Мусить же в цієї клятої дерев’яної затулки бути слабке місце! Має ж вона колись піддатися!
Двері так і не змогла вибити: нещодавно вмонтований замок усіма трьома циліндричними штирями тримався у металевих пазлах, скрипучі завіси також були на диво міцними. Зате вдалося пробити діру посередині дверей – одна з дощок, з яких ті було склепано, тріснула. Анна цілила тепер методично тільки в це місце – у ту трухляву тріщину, аж поки ніжка не загрузла у старій деревині. Шарпнула щосили, витягла свою неоковирну зброю, намацала рукою круглу пробоїну і взялася розбивати, розширювати її. Робила це вже навпомацки, бо лампа востаннє блимнула і згасла.
За дверима виявився підвал, звичайнісінький сільський погріб. Над головою – квадрат тьмяного світла, що просочувалося через незачинену ляду. Навпроти комірчини, у якій вона просиділа цей страшний місяць, – східці. Поливаючи їх кров’ю, що цебеніла з обдертих рук, і потом, який струмками збігав з обличчя, піднялася нагору й опинилася у тісних, захаращених всякою всячиною сінях. Не сіни, а смітник, склад непотребу, стягнутого сюди звідусіль неохайним «павуком». То от чого він посеред зими спускався до неї в домашньому одязі – погріб змуровано під хатою. Дуже зручно: вийшов з кімнати в сіни, спустився східцями до підземної комори й бери, що треба, зі своїх запасів.
Запасів, щоправда, небагато. Та вони й не цікавили Анну. В голові пульсувала тільки одна думка: щоб хтось зненацька не з’явився, не перейняв і не заштовхнув її назад туди, звідки вона щойно з такими зусиллями вибралася. Сінешні двері прочинені. Пронизливий вітер погойдує їх на завісах, через щілину посипає брудну підлогу снігом. Отже, поки вона вибиралася, різдвяну ясницю змінила хурделиця. Треба зайти до хати, зігрітися, бо змерзла так, що аж зуби цокотять. А якщо там, за хатніми дверима, раптом… Ні, якби він був, то вже давно вийшов би. Та навіть якщо є, то