Дожити до весни. Надія Гуменюк
очницями.
«Наче зомбі з могили виліз чи привид з того світу явився», – подумала Анна і злякано зойкнула, відвернулася, натягла аж до підборіддя ковдру й заплющила очі. Серце пришвидшено застукотіло і стрімко покотилося з грудей до п’ят.
Він підсунув табуретку, всівся навпроти. Відчула несвіже дихання і задавнений, міцний запах поту. Здогадалася: чоловік розглядає її, мовчки, сантиметр за сантиметром, обмацує поглядом ковдру, що окреслила обриси тіла. Зрештою, так і не промовивши й слова, вхопив короткими пальцями за підборіддя і повернув її обличчям до світла.
– Розплющ очі! Розплющ, кажу!
Щось, певно, недобачив, бо взяв зі столу «кажана», підніс аж до самісіньких зіниць.
– Не заплющуй! І не кліпай! Розкліпалася тут…
Намагалася не кліпати. З очей потекли сльози. Хотіла витерти, але чоловік ударив її по руці.
– Но-но! Ти диви, яка візігорна!2 Я тобі ще ніц не зробив, а ти вже нюні розпустила. Плакса-вакса… Вакса-плакса… На ось, ковтни і не плач, – простягнув на двох пальцях з довгими поламаними нігтями, обведеними чорними підківками бруду, маленьку круглу пігулку.
– Навіщо вона мені?
– Щоб голова не боліла.
– Хіба я казала, що в мене голова болить?
– А хто тебе питає? Ковтай і не жванди!3 Отак! А теперика можеш спати.
Коли вже човгав до дверей, глянула йому вслід. Якийсь недоладний, непропорційний, ніби складений п’яним горе-майстром із окремих дерев’яних деталей, припасованих абияк. На зсутулених плечах волохатиться сіра безрукавка, чи то з вовчої, чи із собачої шкури, від короткого тулуба, просто з-під тієї «волохатки», довгими тонкими патиками відділяються худющі руки та ноги, обтягнуті дешевим синім трико; розкуйовджена рудувата голова буквально втиснута у плечі, ніби між нею і тулубом зовсім немає шиї.
«Як павук. Авжеж, злий потворний павук», – подумала Анна. Він наче почув її думку, зупинився біля дверей, повернувся впівоберта, насупив брови, приклав пальця до губ, а тоді сердито посварився ним.
– Ну-ну! Цс-с-с… Сиди тихо! Бо…
Провів короткопалою долонею там, де, мабуть, все-таки була схована його шия, – як ножем різонув. І несподівано посміхнувся. Від тієї посмішки на його пласкому блідому обличчі в Анни аж морозом поза шкірою сипонуло. А тоді враз відчула, як тіло зм’якло, стало невагомим і почало розбухати, розширюватися, лускати, зникати, розчинятися у повітрі, легкою хмариною підійматися догори, під чорну стелю.
Десь, немов за стіною в’язкого туману, пронизливо рипнули і зачинилися двері. Приглушено клацнув замок. Стихло човгання. Знову сумно озвалася, печально зітхнула й голосно схлипнула скрипка.
Лука колись сказав, що «червона панна» просто так ніколи не плаче, цьому обов’язково має бути якась причина. Що ж вона хоче їй сказати, ця стара ворожійка? Чи про що попереджає?
2
Людина може прожити й без скрипки. Скрипці без
Візігорна (
Жвандіти (