Украдене щастя (збірник). Іван Франко
й проводиря свого поневоленого народу, що знайшов свою смерть на самім порозі землі обітованої. І водночас – про самого Франка.
Саме в боротьбі – і Франків героїзм, і його трагедія.
Героїзм Франка – у його непохитній вірі в ідеали добра й справедливости, у майбутню свободу й незалежність своєї нації, у повсякчасній готовності «до великого бою за добро, щастя й волю всіх», у ненастанній праці і цілеспрямованому прямуванні дорогою поступу, у подоланні перешкод у собі й поза собою.
Трагедія Франка – не тільки в нещасливому особистому житті та численних життєвих випробуваннях, а насамперед у постійній болючій внутрішній «борні з самим собою», у глибоких сумнівах у сенсі і вартості власної праці, у правильності обраного шляху, у неповній творчій зреалізованості та, нарешті, у фатальній приреченості на смерть на шляху.
Трагізм і героїзм злютовані в життєтворчості Франка, витворюючи у своєму діялектичному синтезі глибинний код його особистости й долі. Лаври героя-звитяжця вплетені в терновий вінець мученика. Лицар обов’язку, каменяр поступу, конкістадор духу, апостол праці – і водночас раб волі, страдник сумніву, трагічний в’язень національного сумління. Це все про нього, про Франка. І все це – правда.
Трагічний героїзм – це, може, найадекватніша формула Франкової величі (хай, одначе, редуктивна й спрощена, як і всі формули).
…Понад періоди, напрями й стилі здіймається в культурній історії України мойсеївська постать Франка, що творить цілу франківську епоху. Епоху, яка не завершується з відходом письменника у вічність, а проростає в майбутнє. «Франко зрозумів добре, яку печать кладе на душу цілої нації, і ту свою націю хотів він бачити нацією героїв»[13], – писала Олена Теліга – «поетка вогняних меж» (Дмитро Донцов), національна героїня України, яка загинула мученицькою смертю в Бабиному Яру. Її ґенерація гідно і гордо пронесла «печать духа» свого духового Батька у визвольні змагання ХХ століття, щоб передати естафету поколінню Василя Стуса, який, за його власним зізнанням, вирішив стати поетом саме після прочитання Франкового «Мойсея»[14].
«Героїчне напруження» духа, зафіксоване в слові, – ось головний чин Франкового універсального ґенія. «В цім героїчнім напруженні, в цій перемозі над скорбним і маловірним духом, над життєвими обставинами і добою – і полягає та величність Франка, в якій тепер не сумнівається, здається, ніхто і яка не дозволить, хоч би як змінились умови нашого життя, забути його як поета», – стверджував ще 1925 р. Микола Зеров[15]. Через три десятиліття цю ж думку розвинув Євген Маланюк: «…Коли Іван Франко саме на цих теренах [“в історично і культурно здеформованих східньоевропейських, а в політично-колоніяльних безсуспільних умовах нашої Батьківщини”] великою людиною став (й чим далі, тим більше ставатиме), то завдячувати це він міг лише сам собі і виключно собі, заплативши за свою велич важкою ціною своєї страшної біографії, щоденною
Див.: