Украдене щастя (збірник). Іван Франко

      Як голова болить!

      Пожовклі карти

      Рукопису старого помаленьку

      Перебігають стомленії очі,

      А в голові грижа, немов павук,

      Снує сітки, немов штукар у тьмі

      Пускає сині, білі, пурпурові

      Ракети, огняним млинком вертиться,

      То вказує в бенґальськім світлі дикі

      Якісь появи, що з тих карт пожовклих

      Зриваються, немов осіннє листя

      Під подихом хуртовини…

      «Прийшов

      Святий Матвій у город людожерів[77].

      А люди ті такі звичаї мали:

      Не їли хліба, не пили води,

      А тілько жерли тіло чоловіче

      І кров пили. А хто чужий траплявся

      У город їх, то тут його хапали

      І, вивертівши очі, напували

      Отруйним зіллям, і в тюрму саджали,

      І клали їсти їм траву-отаву».

      І вже щеза з перед очей рукопис,

      І ту страшну історію читаю

      У власнім серці: як я заблукався

      У город – будь ім’я його прокляте! —

      Як очі вибрано мені, щоб я

      Не бачив, хто мене і пощо в’яже,

      І як замісто хліба довго-довго

      Я годувавсь ілюзій диким зіллям.

      І ось я темний у тюрмі ридаю,

      І не за тим ридаю, що пропало:

      Не за свободою, яка ніколи

      Свобідна не була; не за тим щастям,

      Що лиш у снах являлось та дразнило.

      Лиш те болить мене, що, зведений

      До стану травоїдної худоби,

      Я тямки чоловіцтва ще не стратив.

      Та ось бряжчать ключі, скриплять завіси,

      Стукочуть кроки – се сторожа входить.

      Хтось шарпнув шнур, що в’яже мої руки,

      І роздивля табличку, що до них

      Прив’язана. «Три дні ще, і тоді

      Час буде вивести його».

      Пішли.

      Мені не страшно. Що ж, три дні! Могли

      І зараз брать.

      А може… може, там

      Далеко десь, по той бік Чорномор’я,

      Маленька барка надува вітрила,

      І в ній сидить спаситель твій, що чудом

      Перепливе безодню, і ввійде

      В останню ніч у сю сумну темницю.

      І верне зір тобі, і скаже: «Встань і вийди!»[78]

      Ге-ге, колись в леґендах так бувало,

      Та не тепер! Не надійся нічого!

      Мовчи і жди!

      Якби ти знав, як много важить слово,

      Одно сердечне, теплеє слівце!

      Глибокі рани серця як чудово

      Вигоює – якби ти знав отсе!

      Ти, певно б, поуз болю і розпуки,

      Заціпивши уста, безмовно не минав,

      Ти сіяв би слова потіхи і принуки,

      Мов теплий дощ на спраглі ниви й луки, —

      Якби ти знав!

      Якби