Украдене щастя (збірник). Іван Франко
заграєм!
Весняним чаром, співом соловейків
Наповнимо твою сумну хатину,
Арабських пахощів на своїх крилах
Нанесемо, коверцем пишнобарвним
Розстелимось під твоїми ногами.
Лише тепла нам! Серця! Серця! Серця!»
Де ж я тепла візьму вам, небожата?
Уста мої заціпило морозом,
А серце в мене вижерла гадюка.
Як голова болить!
Пожовклі карти
Рукопису старого помаленьку
Перебігають стомленії очі,
А в голові грижа, немов павук,
Снує сітки, немов штукар у тьмі
Пускає сині, білі, пурпурові
Ракети, огняним млинком вертиться,
То вказує в бенґальськім світлі дикі
Якісь появи, що з тих карт пожовклих
Зриваються, немов осіннє листя
Під подихом хуртовини…
«Прийшов
Святий Матвій у город людожерів[77].
А люди ті такі звичаї мали:
Не їли хліба, не пили води,
А тілько жерли тіло чоловіче
І кров пили. А хто чужий траплявся
У город їх, то тут його хапали
І, вивертівши очі, напували
Отруйним зіллям, і в тюрму саджали,
І клали їсти їм траву-отаву».
І вже щеза з перед очей рукопис,
І ту страшну історію читаю
У власнім серці: як я заблукався
У город – будь ім’я його прокляте! —
Як очі вибрано мені, щоб я
Не бачив, хто мене і пощо в’яже,
І як замісто хліба довго-довго
Я годувавсь ілюзій диким зіллям.
І ось я темний у тюрмі ридаю,
І не за тим ридаю, що пропало:
Не за свободою, яка ніколи
Свобідна не була; не за тим щастям,
Що лиш у снах являлось та дразнило.
Лиш те болить мене, що, зведений
До стану травоїдної худоби,
Я тямки чоловіцтва ще не стратив.
Та ось бряжчать ключі, скриплять завіси,
Стукочуть кроки – се сторожа входить.
Хтось шарпнув шнур, що в’яже мої руки,
І роздивля табличку, що до них
Прив’язана. «Три дні ще, і тоді
Час буде вивести його».
Пішли.
Мені не страшно. Що ж, три дні! Могли
І зараз брать.
А може… може, там
Далеко десь, по той бік Чорномор’я,
Маленька барка надува вітрила,
І в ній сидить спаситель твій, що чудом
Перепливе безодню, і ввійде
В останню ніч у сю сумну темницю.
І верне зір тобі, і скаже: «Встань і вийди!»[78]
Ге-ге, колись в леґендах так бувало,
Та не тепер! Не надійся нічого!
Мовчи і жди!
Якби ти знав, як много важить слово,
Одно сердечне, теплеє слівце!
Глибокі рани серця як чудово
Вигоює – якби ти знав отсе!
Ти, певно б, поуз болю і розпуки,
Заціпивши уста, безмовно не минав,
Ти сіяв би слова потіхи і принуки,
Мов теплий дощ на спраглі ниви й луки, —
Якби ти знав!
Якби
77
Прийшов Святий Матвій у город людожерів… – Тут і далі – розлогі ремінісценції з апокрифа «Повість про діяння святих апостолів Андрія і Матвія…», над текстом якого І. Франко працював у час написання твору, готуючи до друку черговий, ІІІ том 5-томового зібрання «Апокріфів і леґенд з українських рукописів» (Львів, 1896—1910), що містив апокрифічні апостольські акти (Львів, 1902).
78
«Встань і вийди!» – Алюзія до євангельської оповіді про смерть і воскресіння Лазаря (Ів. 11. 1—44), який повстав із мертвих, почувши слова Ісуса: «Лазарю, вийди сюди!» (Ів. 11. 43).