Украдене щастя (збірник). Іван Франко

      Раз в темних пралісах вони в скалистій

      Печері ночували. Втомлена,

      Вона заснула, голову поклавши

      На камінь. Каїн розложив огонь

      І сів побіля нього, в полум’я

      Втопивши очі. Фантастичні сцени

      І явища раз по раз виринали

      З огнистих язиків, і, ловлячи

      їх поглядом, немов здрімався Каїн, —

      Сну тихого, правдивого давно,

      Давно не знали вже його повіки!

      А як настало рано, Каїн дармо

      Чекав, коли вона з постелі встане,

      У дикій тикві принесе води,

      Плодів нарве, коріння назбирає

      І меду на снідання. Сонце вже

      Підхопилось високо, зазирнуло

      Промінням скісним у нутро печери —

      Тоді до неї наблизився Каїн

      І зараз же пізнав, що сталось з нею.

      Ах, раз лишень в житті він бачив смерть,

      Та той один раз вистарчив повік,

      Щоб розпізнати смерть у всякім виді.

      А тут вона явилась так невинна,

      Та сумирна, та радісна! Лице,

      Недавно ще поморщене грижею

      І втомою, тепер мов просіяло,

      Відмолоділо. Та сама любов,

      Що за життя, й тепер на нім світилась, —

      Та щезла туга і тривожні думи,

      Немов все те, к чому душа її

      Неслась і рвалась за життя, було

      Осягнене тепер.

      Вид смерти разом

      Немов підтяв його всю волю й силу.

      Ні болю він не чув, ні жалю в серці,

      А лиш безсилля, повне отупіння.

      Він сів над трупом і весь день, всю ніч

      Сидів недвижно. А на другий день

      Він знявсь, сухого листя наносив

      В печеру, трупа вкривши ним зовсім,

      Потім з гори каміння навалив

      І мучився весь день, кривавив руки,

      Аж завалив, забив ним вхід печери.

      Відтак омив криваві руки в річці —

      Так, як тоді, по смерті брата! – й звільна,

      Не оглядаючись, не відітхнувши,

      Шшов в пустиню.

      Де? Куди? Пощо?

      Про се давно не думав він. Що й думать?

      Куди б не йшов він, де б не завернув,

      Усюди сум однакий, самота

      Однака і однаке горе люте!

      Минувся ліс. Хрустить пісок пустині

      Під поступом важким. Там шакал виє

      В розсілині, орел у небі крикне,

      Сверщок самотній між піском цвіркоче,

      А там тиша довкола, мов в могилі.

      Не раз серед тиші тієї раптом

      Туман піску, мов велетень, здіймесь

      Сивавим стовпом аж під саме небо

      І, крутячись, по ровені пройдесь,

      Мов цар, – і враз простреться знов на землю,

      Мов привид, щезне,

      Сонця віз огнистий

      Хилився вже додолу. Без хмаринки

      Все небо жевріло, немов казан,

      В котрий води забув налить хазяїн.

      А втім ген-ген, на сукрайку самім,

      Де неба звід з пустинею зливався,

      Обоє пурпуром ярким облиті

      Під захід сонця, – видвиглося щось

      Високе,