Темні таємниці. Андрей Кокотюха
коли знову розплющив очі – відчув дивну важкість у них.
Мовби до вій причепили малесенькі свинцеві гирьки.
Захотів протерти очі, та враз не відчув рук.
Наступної миті таки відчув – вони сплутані за спиною. – Спав би ще, чого ти, – почув над головою знайомий, до жаху знайомий голос.
Пахнуло лісом.
В очі вдарило світло відразу кількох ліхтариків. Їхні промені перехрестилися, мов лазерні мечі джедаїв. І він закричав.
– Забий йому чимось пащу, – впізнав голос плямистого водія.
– Ти привіз – ти й забивай, – мовили у відповідь.
Євген закрутив головою, намагаючись роздивитися. Хоч прекрасно знав, хто до нього говорить і хто всім заправляє.
– Далеко забіг? – тепер питали лагідно, так балакають із нерозумною малою дитиною. – Дýрню, справді думав – вийде? Знаєш, скільки народу звідси вже тікало?
– Н-ні… – насилу вичавив.
– Я тобі скажу, як рідному: ніскільки. Звідси ще ніхто не втік. Самі йшли, з доброї волі – то не раз. Ми не тримаємо нікого зі своїх, кому раптом набридло тут і хто шукає ліпшої долі. Люди завжди йдуть туди, де краще. Але ви сюди прийшли самі. Силою ніхто не тягнув. Тому й піти геть просто так не вийде. Розумієш?
– Я нікому нічого не скажу! – вигукнув Євген, розуміючи марність обіцянки.
– Не скажеш, – легко погодився знайомий голос. – Бо тебе не спитають.
– Де Яна?
– Яка тобі різниця? Ти ж залишив дівчину тут.
– Я не… – слова враз застрягли поперек горла.
– Мудро. Не бреши. Краще випий ще водички. Освіжися. Дві пари сильних рук підхопили його ззаду, підняли, посадили. Плямистий підсунув почату пляшку йому до рота. Євген не опирався. Слухняно вижлуктив до денця.
Заснув, поки допивав.
Тому й не відчув болю.
– Відпустіть мене. Будь ласка.
– Тебе ніхто не тримає, Яно. Ти вільна.
– Але я не можу піти звідси!
– Звідси – ні. Поки що. У межах цього місця можеш поводитися так вільно, як захочеш.
– Чому ви мене тут тримаєте?
– Усе зрозумієш колись. А як не зрозумієш – то й нехай собі. Пояснювати нічого не збираюся. Хіба можу тільки повторити: ти тут для власного блага.
– Я нічого не знаю! Я не хочу, чуєте! Не хочу!
– Ти не хочеш прожити довго й щасливо?
– Та почуйте мене нарешті! Я нічого не хочу! Нічого не знаю! Нікому нічого не скажу!
– Здається, про «не скажу» хтось уже говорив.
– Де Женя?
– Твій друг? Він кинув тебе й утік. Ми його шукаємо. Боюся, не знайдемо, надто спритний.
– Коли так, він добереться до людей і приведе допомогу! – Яночко, дівчинко моя, тобі тут уже допомагають. Скоро сама все зрозумієш, ще подякуєш. А щодо твого Жені… Він зіпсований, та не дурний. Тому нікого сюди не приведе.
– Чому ви так думаєте?
– Дитино, я знаю людей дуже добре. Зсередини, буквально. Для чого йому приводити поліцію? Щоб пояснювати, як кинув тебе напризволяще? Йому простіше зникнути, залягти