Моя неймовірна подруга. Элена Ферранте
про яких кажуть «дім, церква, робота», працював у штаті Державної залізничної компанії, з постійною зарплатою, на яку могли достойно прожити його дружина Лідія та п’ятеро дітей, найстаршого з яких звали Ніно. Коли він не був на роботі, подорожуючи на поїзді за маршрутом Неаполь—Паола і назад, то увесь час щось лагодив та ремонтував вдома, ходив у крамницю по покупки, возив на прогулянку у візочку найменшого з дітей. Для нашого району це було незвично. Нікому не спадало на думку, що Донато робив це, щоб допомогти дружині. Ні! Усі чоловіки з навколишніх будинків, а перш за все мій батько, вважали, що йому подобалося вдавати з себе жінку, до того ж він писав вірші й залюбки читав їх усім підряд. Не спадало це на думку навіть Меліні. Вдова вбила собі у голову, що він через доброту свою потрапив під каблук дружини, а тому вирішила люто боротися з Лідією Сарраторе, щоб звільнити його від такого ярма та надати йому можливість жити з нею, Меліною. Війна, що розпочалася між двома жінками, спочатку здавалася мені смішною, про неї плескали язиками і вдома, і на вулиці. Якщо Лідія розвішувала випрані простирадла сушитися, Меліна залазила ногами на підвіконня й вимазувала їх горілою, покритою сажею очеретиною. Якщо Лідія проходила під вікнами, Меліна або плювала їй на голову, або виливала на неї відро з помиями. Якщо Лідія, яка жила зверху, вдень ходила по дому, гучно стукаючи підборами, а її діти здіймали гамір, то Меліна у відповідь усю ніч гамселила шваброю по стелі. Сарраторе робив усе можливе, щоб примирити жінок, але він був надто м’яким по натурі, надто ввічливим. Так, образа за образою, жінки почали обзивати одна одну огидними грубими словами, коли випадково зустрічалися на вулиці чи на сходах. Саме тоді вони почали лякати мене. Одна з багатьох страшних сцен з мого дитинства починається з криків Меліни та Лідії, з лайок та образ, що лунають з вікон, а згодом – на сходах. Потім моя мати біжить до дверей, відчиняє їх і виглядає у коридор, а ми, діти, виглядаємо за нею. І закінчується ця сцена видовищем, яке ще й зараз мені здається нестерпним: дві сусідки, вчепившись одна в одну, котяться вниз сходами, і голова Меліни б’ється об підлогу сходового майданчика, всього лише за кілька сантиметрів від моїх черевиків, наче жовта диня, що випала у когось з рук.
Не знаю, чому ми, діти, у той час були на стороні Лідії Сарраторе. Може, тому що вона була гарнішою, з білявим волоссям. А може, тому що Донато був її чоловіком, і ми розуміли, що Меліна хоче його в неї відбити. А може, тому що діти Меліни були обірваними та брудними, тоді як діти Лідії були завжди вимиті, причесані, а перш за все – Ніно, на кілька років старший за нас, він був дуже гарним і нам подобався. Одна лише Ліла була за Меліну, але не поясню-вала нам, чому. Тільки обмовилася якось, що якби Лідію Сарраторе прибили, то так би їй і треба було. А я подумала про себе, що вона так казала, бо й сама була трохи вредною в душі, а ще тому, що вона і Меліна були далекими родичами.
Одного разу ми поверталися зі школи гуртом, четверо чи п’ятеро дівчаток. Разом з нами була і Маріза Сарраторе,