Собор. Олесь Гончар
на від’їзд.
– Ми ж тебе цінуємо, Єлько… Ти роботяща в нас, принципова. Чим тобі на фермі погано? За скількись літ, може, тебе там орден жде… А що баби плещуть язиками, то на те вони й баби, щоб плескати. Дівчина красива, ти ще свою долю знайдеш.
Раз урезонив і вдруге, і так тяглось до весни. Можливо б, і зосталась, пригоїлись би рани поступово, якби не той випадок, коли малахольна зоотехнічка, чоловік якої вдома не ночував, прибігла на ферму й накинулася біля силосної ями на ошелешену Єльку з прокльонами, хоч ця сном і духом нічого не знала. Шпурнувши вила в яму, подалася Єлька в контору з твердим наміром більше не відступати.
Ні голови, ні парторга не було, сам бухгалтер за всіх святих. Сивий, голова довга, як диня, одне око справжнє, друге скляне.
– Паспорт – це, Єлько, сключається, – категорично сказав, вислухавши вимогу. – Дуже розумні всі поставали. Все кудись та кудись, а хто ж тут матеріальні блага творитиме?
Розлютили Єльку ті «блага»!
– Я вам що, припнута до цього місця? Чи до сивих кіс кріпачкою бути на цьому вашому смердючому силосі? Підписки на невиїзд нікому не давала!
– Ну-ну! – сторопіло вирячився на таку пісню бухгалтер. – Оце заспівала… З яких книжок ти такого нахапалася, товаришко Чечіль? Чим тобі змодилось наше виробництво? Молоко, вершки набридли – смачнішого хочеш!
–Свободи хочу!
– Он воно що! В нас тобі мало свободи?
–Іншої пошукаю.
– Пошукай, може, знайдеш… Звідтіль не одна вже разом із свободою й гвардійця безхозного матері приносила в пелені… Чи, може, з сигареткою в зубах вернешся до нас, шукачко свободи?
– Не вернусь. Ніколи. Ухрюкалась мені ваша ферма!
Бухгалтер іронічно прискалив живе око.
– Куди ж помандруєте, коли не секрет? Чи не слідом за дідом, на шахти?
– А там що, не моя країна? Тільки й дива, що оця ваша задрипана ферма? Думаєте, плакатиму за нею, за вашими «благами»?
– Адресок пришли, хоч де ти будеш…
– Буду там, де ніхто мене не падлючитиме! Не обливатимуть брудом такі, як ваша ротата супружниця!
– Тихіше, тихіше, – мимоволі прищулився бухгалтер, зиркнувши на вікна, і перейшов одразу на серйозний тон. – Коли б на мене, Олено, то я б тебе й не тримав… Їхала б собі десь, щоб голови нашим хлопцям не баламутила, не вносила в сім’ї розлад… А то й у мене вдома хаос, колотнеча, переживаєм за сина, хоч я й не знаю, чи є для того підстави…
Ждав, видно, що Єлька щось скаже на це, але вона відмовчалась.
– Отже, як батько сім’ї, особисто я був би навіть зацікавлений, щоб дати тобі вічну командировку… Але ж порядок є порядок. Сама бачиш: не вистачає робочих рук. Чортма охочих місити багнюку. Добувати блага не просто. Так що нам твої руки ой як потрібні…
Єльку наче батогом цвьохнули.
– Вам руки мої потрібні? Ось вони, потріскались від ваших благ! – І аж перед носом в бухгалтера змигнули Єльчині тугі долоні.
– Тільки без цього, – відхилився він, оберігаючи своє скляне око.
– А в мене не тільки руки! – розчервонівшись,