На лезі клинка. Джо Аберкромби
тільки шкодить. Жаль, що карти випали так собі, інакше Джезаль міг би обібрати його на півплатні. Джеленгорм осушив свою склянку і потягнувся за пляшкою.
Залишився лише Брінт, наймолодший і найбідніший із гурту. Він облизав свої губи з виразом одночасно обережним і певною мірою відчайдушно-розпачливим, а сам його вигляд наче казав: «Я не молоде і зелене, і я не голодранець. Я можу собі дозволити програти ці гроші. Я настільки ж важливий, як і решта». Сьогодні в нього було багато грошей; мабуть, він щойно отримав свою платню. Мабуть, це все, що він мав, аби якось виживати наступні кілька місяців. Джезаль планував забрати в нього всі ці гроші і розтринькати їх на жінок і випивку. Треба було змусити себе, щоб не загиготіти від самої думки про це. Спершу треба було виграти партію. Брінт відкинувся на спинку стільця і замислився. На рішення йому міг знадобитися якийсь час, тож Джезаль взяв зі столу свою люльку.
Він запалив її від лампи, що стояла поряд саме для цієї мети, і випустив у бік кедрового гілля незугарні кільця диму. На жаль, Джезаль і близько не вмів курити так, як грати в карти, а тому більшість кілець виходили просто недоладними клубками жовто-коричневого диму. А якщо вже бути до кінця чесним, то він взагалі не любив курити. Від диму йому ставало зле, але куріння було дуже модним і дуже дорогим, і Джезаль прокляв би себе, якби відмовився від чогось модного просто тому, що воно йому було не до смаку. Крім того, під час останніх відвідин міста батько купив йому прекрасну люльку зі слонової кістки, і Джезалю вона дуже личила. Якщо подумати, то його братам і це теж не сподобалось.
– Роблю ставку, – сказав Брінт.
Джезаль скинув ногу з лавки.
– Підвищую ставку на сто марок чи десь біля того. – Він зсунув всі свої монети у центр столу.
Вест всмоктав повітря крізь зуби. Одна монетка злетіла з верху купи, впала на ребро і покотилася по дереву. Вона приземлилась на плитняк внизу із безпомильно впізнаваним звуком падаючих грошей. На іншому кінці газону садівник інстинктивно смикнув головою, а тоді продовжив підстригати траву.
Каспа відкинув свої карти, так наче вони обпікали йому пальці, і похитав головою.
– Чорт забирай, але гравець із мене нікудишній, – простогнав він і відкинувся на шорсткий брунатний стовбур дерева.
Джезаль дивився прямо в очі лейтенанта Брінта з легкою, апатичною посмішкою.
– Він блефує, – пробурмотів Джеленгорм, – не давай йому тобою попихати, Брінте.
– Не робіть цього, лейтенанте, – мовив Вест, але Джезаль знав, що Брінт не послухає, оскільки він змушений був продовжувати вдавати, що може дозволити собі такий програш. Брінт не зволікав і безпечним жестом присунув всі свої монети.
– Тут сотня, плюс-мінус, – Брінт з усіх сил старався поводитися впевнено перед старшими офіцерами, але в його голосі відчувалась чарівна нотка істерії.
– Годиться, – сказав Джезаль, – зрештою, тут усі свої. Що у вас, лейтенанте?
– Земля. – Очі Брінта трохи гарячково блищаливи, коли