На лезі клинка. Джо Аберкромби

      Лоґен обережно поклав свою тремтячу ношу на узбіччя, розім’яв спину, що нила, почухав брудну пов’язку на руці, і відпив з фляги води. Вода була єдиним, що він мав у роті того дня, тож голод допікав його до самих печінок. Добре, що хоч перестало дощити. У житті варто навчитись цінувати дрібниці – наприклад, сухе взуття. Тим паче, якщо дрібниці – це єдине, що у тебе залишилось, і в цьому разі не цінувати їх неможливо.

      Лоґен сплюнув у багнюку і розтер затерплі пальці. Одне можна сказати точно – це місце було важко не помітити. Над дорогою здіймалися два камені: древні і пощерблені, в основі покриті зеленим мохом, а вище – сірим лишайником. Вони були змережані постираною різьбою – рядками букв, написаними не лише незрозумілою, але й невідомою Лоґену мовою. Утім, складалось неприємне враження, ніби вони радше застерігають, аніж вітають.

      – Перший закон…

      – Що? – здивовано запитав Лоґен.

      Кей перебував у неприємному стані поміж сном і явою ще з того часу, відколи вони два дні тому покинули казанок. Власне, за цей час казанок міг видати більше осмислених звуків. Того ранку Лоґен, прокинувшись, помітив, що Кей ледве дихає. Він був цілком упевнений, що учень помер, але хлопець досі кволо чіплявся за своє життя. Що там не кажи, а Кей не здавався без бою.

      Лоґен опустився навколішки і відкинув мокре волосся з його обличчя. Кей раптом схопися за його зап’ястя і подався вперед.

      – Забороняється, – прошепотів він, вирячивши на Лоґена очі, – торкатись Потойбіччя!

      – Що?

      – Говорити з демонами, – прохрипів він, хапаючись за пошарпаний плащ Лоґена. – Істоти, що живуть по той бік світу, брехливі. Ти не повинен з ними розмовляти!

      – Не буду, – промимрив Лоґен, гадаючи, що має на увазі учень. – Не буду, даю слово.

      Хоча давати його було нікому. Кей повернувся до судомного напівсну. Лоґен закусив губу. Він сподівався, що учень прокинеться знову, але не дуже у це вірив. Хоча, мабуть, той Баяз зможе щось зробити – зрештою, він Перший з-поміж магів, котрий осягнув глибоку мудрість і все таке. Тож Лоґен вкотре закинув Кея собі на плечі і рушив повз старезні камені.

      Дорога стрімко піднімалася до скель над озером – місцями припіднята, а місцями глибоко висічена у кам’янистому ґрунті. Вона була добряче понищена і побита часом, поросла бур’янами. Вона то опускалася, то піднімалася, тож геть спітнілий Лоґен незабаром почав задихатися, а ніг він уже давно не чув. Його темп пішов на спад.

      Лоґен знав, що це втома. Не просто від сходження чи непосильного марш-кидка з напівмертвим учнем на плечах, чи від марш-кидка за день до того, чи навіть від битви у лісі. Він втомився від усього. Від шанка, від війн, від усього свого життя.

      – Я не можу іти безкінечно, Малакусе, не можу безкінечно боротись. Скільки цих страшних знущань може витримати людина? Мені потрібно хвильку посидіти. На нормальному, блядь, кріслі! Хіба я багато прошу? Хіба багато?

      З цим настроєм, лаючись і нарікаючи на кожному кроці, і з Кеєм, котрий стукався головою об його зад, Лоґен підійшов до моста.

      Міст