Філософія свободи / Философия свободы. Мирослав Попович
– і це в роки, коли Європу руйнувала релігійна Тридцятилітня війна, а Україну від дня кончини митрополита до кінця такої ж нещадної багатолітньої війни відділяв всього лише один рік.
Митрополит Петро Могила залишив по собі значну літературну спадщину: насамперед православне credo (символ віри), затверджене всіма православними патріархами (1640—1643), а також «Служебник» (1629), «Молитвослов» (1646) й інші праці, які окреслювали область православної догматики. З великими пересторогами можна назвати ці твори літературою, оскільки вони присвячені літургійній стороні справи; однак, проведення чіткої границі між догматикою і знаннями, втілюване в обрядовій частині релігії, говорить тим самим і про те, що не є догматикою.
Праці, що містили опис усієї православної служби, були ніби статутом східного християнства, дозволили наповнити реальним змістом церковні відправи, що зупинило розпад християнства на його східних територіях. Справа в тому, що більшість віруючих самі не могли сформулювати, в чому їх віра полягає. Це стосується, зокрема, і монастирів (були й багаті монастирі, але значна частина монахів жила в монастирях, що налічували 4—6 чоловік).
Евхологіон.
Требник Петра Могили. 1646 р.
Петро Могила був людиною глибоко віруючою, його відданість церкві була в той самий час відданістю людям церкви. Про щирість його почуттів і вірувань говорить його заповіт: він всю свою маєтність так чи інакше заповів бідним. Його проповіді повні щирого почуття, а плани його були грандіозними. Могила обстоював проект релігійної реформи, згідно з яким православні визнавали на певних умовах безгрішність папи римського. Метою було утворення союзу православ’я з польським католицизмом. Власне, у проектовану політичну конструкцію повинні були входити основні християнські суперники, між якими вже кілька століть велася боротьба. Розкол, що відділяв східне і західне християнство, виявив нові лінії суперечностей. Насамперед слід було подолати нехіть шляхти і магнатерії щодо перспективи спільного співжиття різних церков. Католицький табір не міг спокійно ставитись до того, що верхівка шляхти мала бути рівною хлопам. Козацька ж еліта відчувала на собі зневажливе ставлення шляхти.
Петрові Могилі вдалося домогтися в короля визнання поряд з уніатським також і звання православного митрополита «для русинів», а в православному суспільстві, насамперед в козацьких колах, завоювати великий авторитет і потіснити впливових ієрархів, орієнтованих на релігійний фундаменталізм і приєднання до Москви. Козаччина набирала силу саме тоді, коли еліта Русі поступово переходила на польську мову в побуті і витіснення руської професійної «високої» культури світською культурою загальноєвропейського зразка.
Тут варто внести певні корективи в сучасні уявлення про співвідношення традиції і нової культури, насамперед про мовні аспекти справи. В пізньо-середньовічних уявленнях поділ на «своїх» і «не своїх» насамперед релігійних і, більш загально кажучи,