Рекреації (збірник). Юрій Андрухович
й ковтаючи шмат якнайніжнішої рум’яної шинки.
– Та де, що ви. То родина у Львові так мене напакувала в дорогу. Кажуть, у Чортополі нема що їсти.
– Маєте добру родину, – резюмував Немирич. – А в Чортополі поселяєтеся в готелі?
– У Чортополі так само маю родину. Певно, що буду жити в них. Здається, правда, що вони вже всі повмирали.
– Зрозуміло. Зверніть увагу на той мальовничий камінь, що навис над дорогою, – показав Гриць.
– Писана Скала, – цілком правильно назвав доктор.
– Саме так! То ви знаєте ці місця? – звів догори брови Юрко.
– Прецінь я тут народився.
– Он воно що! Тоді ви мусите знати, де в Чортополі площа Ринок, – здогадався Гриць.
– Як не знати, коли там проминуло моє дитинство. Мій тато мав на площі Ринок аптеку. Я часто бавився там у задніх покоях, де було повно ліків у пачках, реторти з якимись ріжнокольоровими плинами, старі терези, мушлі, екзотичні сухі рослини, зібрані за літо в горах, астролябії, заспиртовані саламандри й гадюки, срібні перстені, книжки латиною, градусники. Я залазив на само дно цього світу, в якому було так тихо і спокійно, і наслухав, як іноді озивався дзвоник при вхідних дверях, приходив відвідувач, я чув, як за дверима тато говорить із ним, то були переважно прості гуцули, котрі не розумілися на фармакопеї, потім я чув, як ратушевий годинник вибиває черговий квадранс, і я мріяв пробути там ціле життя, в тих покоях, заставлених вагами й бронзовими свічниками, заповнених грілками, клізмами, шприцами…
– Презервативами, – нагло втрутився Немирич.
– Не пригадую, чи й презервативами також, – знизав плечима доктор Попель. – Певно, гуцули ними не користувалися. А ви маєте проблеми з презервативами?
– Позаяк ми їдемо на свято Воскресаючого Духу, то маємо, – щиро сказав Штундера. – Там, знаєте, буде повно гарних незнайомих дівчаток.
– О, то прошу собі взяти, – і з тієї ж магічної кишені з’явилися два охайні «дум-думи». – То не є жадна проблема.
– Що б ми без вас робили, пане Попель? – люб’язно зашкірився Немирич. – Але повернімося до Ринку. Чи не підвезете нас просто до нього? Там о восьмій ми стрічаємося з друзями.
– Дуже радо, хлопці.
– Ми запрошуємо вас назавтра на вечір поезії, де будемо читати, – додав Гриць, водночас наповнюючи кишені канапками і крекерами з паперових торбинок.
– Дуже радо прийду. Дякую за запрошення. Дуже мені мило.
Проминувши акведук і відразу за ним придорожнє кафе «Колиба», «крайслер» плавно, як для своєї комплекції, зробив останній поворот на Чортопіль, ще за кілька хвилин на схилі праворуч виникла готична садиба Лянцкоронського.
– Не знаю, як тепер, – заговорив після деякої мовчанки Попель, – але в мої часи там, за Лянцкоронським, були препишні ожини. Я малим хлопцем ходив їх збирати. Там я перший раз був з панною…
– І взули її? – поцікавився Юрко.
– Прошу?
– Він питає, чи відбувся коїтус, – пояснив Гриць.
– О, ви аж таке хочете знати! В неї були такі трохи заячі передні зуби.
– І це вам перешкодило? –