Боротьба за дитину. Франсуаза Дольто
та дитини. Вочевидь, обоє щось переживають спільно й можуть порозумітися одне з одним: у старого більше немає сексуального життя, у малого його ще немає, але вони відчувають свою любов… любов між тим, хто скоро помре, і тим, хто нещодавно народився.
Також історія про справжні стосунки між дуже маленькою дитиною й дорослим розказана в чудовій книжці «Неділі у Віль-Д’Аврі»13. Для суспільства така невинність неприйнятна. Утім, вони непідробні, глибокі, ці обміни, це життя, яке дають одне одному два створіння через символічну комунікацію й моральну чистоту.
Уявне поле дитинства абсолютно несумісне з полем раціональності, крізь яке дорослий несе свою відповідальність за дитину. Дорослому, зрештою, несила розповісти про дитину автентично, без проекції стороннього оповідача, без повторів різних кліше, без звертань до соціальних моделей, абстрагувавшись від заведеної моралі та психологічних теорій, не намагаючись зробити з цього поезію.
То чи не є правдивою літературою якраз та, яку пишуть самі діти (як-от Анна Франк14, хоча вона не згадує своїх перших років)? Така література варта підтримки. Вона б не була схожа на літературу, яка намагається сподобатися дітям. Хай вона не зацікавить сусіда, та, можливо, матиме терапевтичний ефект. Вона виповнить слова святого Павла: «Коли я дитиною був, то говорив, як дитина…» (Перше послання до Коринтян, 13, 11).
Чи матиме вона цінність лише як свідчення? «Моя прекрасна помаранча» доводить, що спроба реконструювати й відтворити дитячу суб’єктивність цілком досяжна, і твір зберігає велике художнє значення. Якби ми мали розквіт цього жанру, на відміну від усіх відомих письменників, які послуговуються своїм дитинством під вигаданим ім’ям героя, щоб розповісти історію, перефразувати міф або поквитатися з кимось у соціальному памфлеті, то невже це не посприяло б розвитку в читача поваги до суб’єктивності дитини? Невже ми тоді не змогли б засвоїти, що в перші роки життя проживаємо досвід відчуттів і уяви, який суттєво відрізняється від того, що ми проектуємо на ці роки пізніше? Мабуть, що так. Але хай там як, для нормального розвитку кожного індивіда властиво одного дня почати зраджувати й перекручувати власну суб’єктивність.
До XX століття дитина в переважному масиві літературних творів постає лише як символ вроджених слабкостей людини, і якщо автор мав позитивне ставлення до неї, то це був повалений янгол, а якщо негативне, то мале чудовисько… справжнє гидке каченя; і порятувати таке створіння може тільки гуманізм. Уже в казках, легендах, піснях ми віднаходимо або злу дитину, або дитятко-янголятко.
Народна традиція накопичує всі кліше, які сформувалися протягом століть побутування звичок та забобонів і допомагають відрізнити хлопчиків від дівчаток. Дівчатка імітують жінок, а хлопчики – чоловіків. І сим, і тим указують потрібний шлях, щоб не збитися на манівці. Дитину потрактовують як незріле, нижче створіння, не проводячи