Боротьба за дитину. Франсуаза Дольто
(Мати сказала їй, що її зніматимуть.) Чуємо, як мати говорить: «Перевдягайся швиденько». Отже, вона знала, що камера тут. Ґодар її сварить: «Щойно ти не хотіла, щоб я бачив твою дупку!» Спершу вона сховалася, щоб він її не бачив. Але тепер він наче сердиться, що вона більше не опирається його вуаєризму.
Потім з’являється кадр із написом «ТЕМНО» великими літерами. «Що таке темрява для тебе?» – «Ну, це ніч». – «А що таке ніч?» – «Ну, це коли сплять». – «Але чому, коли сплять? Можна спати й удень». – «Так, але я можу заплющити очі». – «Тоді ти в темряві?» – «Ну, якщо це не вночі, то ні». – «Отже, коли ти спиш, усередині тебе темрява?» На це вона не знала, що відповісти. Яке це все дурнувате: лунають абсолютно ідіотичні питання інтелектуала (лівого?), які водночас намагаються спричинити щось на кшталт зміщення, спровокувати взаємну протидію між двома мовами, що не перетинаються.
На цій стадії це більше схоже не на вуаєризм, а зґвалтування. Аудіовізуальні засоби використовуються зі збоченою метою. Ми далеко відійшли від «невидимої камери», що відповідає давній мрії дорослого про спостереження за дикими тваринами в їхньому природному середовищі. Також ми далекі від «камери-фіксатора» чи «кіно-правди». Інша мрія дорослих – дитяче кіно, яке роблять самі діти. Третя фантазія дорослих полягає в тому, щоб націлити камеру-ґвалтівницю на дитину як на піддослідний об’єкт. Явна втіха Ґодара полягає в тому, щоб сказати: «Бачите, я роблю фільм про дітей, але не для дітей, і тим часом мене круг пальця не обкрутиш. І ви теж, мадам Дольто. Ви, глядачко, вільні бачити якраз те, що вислизає від камери і від інтерв’юера». Він міг виправдовуватися, мов єзуїт: «Дитина може по-своєму захищатися, вона може відповідати, покликаючись на здоровий глузд, або ховатися за мовчанку. Це правда. Незважаючи на агресивність інтерв’юера і всупереч в’їдливій камері, дитина вислизає». Ці виправдання навіть не позбавлені сенсу. Дитина вислизає… але на ній залишаються сліди. Отже, ця гра не така й безневинна.
Ґодар з тих, хто сакралізує камеру. Вважаючи нинішню шкільну систему доволі дискусійною (покарання і таке інше), він переконує, що поява кінокамери в школі має рятівний ефект: вона проганяє злих духів, звільняє дитину і батьків, а також суспільство дорослих, які дивляться фільм і можуть на власні очі пересвідчитися в безглузді цієї системи.
Та невже! А що як справа радше в дурості людини, яка повсюдно втручається з кіноапаратом, куди треба й куди не треба?
До того ж, здається, батьки, які дозволили цей дослід, не впоралися з роллю батьків, з роллю дорослих вихователів, адже їхній обов’язок – оберігати дітей, як своїх, так і чужих.
Саме тому я сказала Елен Віда, ведучій передачі: «Мені шкода, що ви показуєте ці фрагменти широкому загалу як цікавий документ. Якби Ґодар був тут, я б йому сказала: «Ви ґвалтуєте дітей без жодного наукового сенсу. У цій роботі немає наукового зерна».
Дослідники, які вивчають взаємодію між