.
саме до цього середовища й запобігання його контактам з іншими політичними групами.
Із розвитком національно-визвольного руху і вірогідною перспективою розпаду багатонаціональних імперій монархічна ідея мала всі підстави трансформуватися в ту чи іншу національну форму свого конкретного втілення. Революційна Україна засвідчила цілком виразний потяг до тих суспільних інстинктів і тенденцій, які в її історичному минулому виявляли нахил «до забезпечення державного ладу монархічним принципом»62. Серед численних лозунгів багатотисячної української маніфестації в Києві 19 березня 1917 р. несподівано для тодішніх провідників національного руху виділявся заклик «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі»63. Живучість гетьманської традиції змусила керівників новоповсталого вільного козацтва в 1917 р. шукати собі наказного отамана саме в особі нащадка гетьманського роду. І тому, коли внаслідок безсилля Центральної Ради в Україні з новою силою почала поширюватись ідея поновлення Гетьманату, найбільше прихильників отримала кандидатура Скоропадського. Для консервативних кіл Великої України ця постать була привабливою ще й тим, що його рід пов’язаний родинними стосунками майже з усіма магнатськими родинами Лівобережжя. Серед них були кн. Кочубеї, гр. Милорадовичі, Миклашевські, Марковичі, Тарновські, Апостоли, Закревські та ін. Постать представника квазімонархічного роду Скоропадських відсунула на задній план енергійного мецената й видавця щоденної «Ради» Є. Чикаленка та популярного в колах самостійників М. Міхновського, які фігурували серед різних кандидатів у гетьмани64.
Пошуки втілення монархічного принципу в життя були характерними й для інших держав, які будувалися в той час на руїнах Російської імперії. Посол Фінляндії в Українській Державі Герман Гуммерус згадував, що в його країні з «фінською впертістю рухалися в обраному раніше напрямку. Нам потрібен був німецький король, навіть шурин імператора Вільгельма, – зауважував він, – незважаючи на те, що основи престолу Гогенцоллернів вже хиталися»65. Дев’ятого жовтня 1918 р. на засіданні Сенату Фрідріх-Карл принц Гессенський був проголошений королем Фінляндії66.
Ось чому в галицькому політичному контексті цілком закономірною була увага місцевих українських консерваторів до ерцгерцога Вільгельма Габсбурга. Для таких політиків, як Є. Олесницький постать В. Габсбурга була притягальною з огляду на їхню лояльність до династії Габсбургів і досвід контактів із престолонаслідником Францем-Фердинандом, з яким свого часу також пов’язували певні політичні сподівання. Доречно буде навести у зв’язку з цим пізніше спостереження О. Назарука, висловлене у листі до В. Липинського 12 червня 1924 р.: «Адже навіть старі монарші роди (як Габсбурги), дуже аристократичні, весь час вели пропаганду родову і вкорінилися так по селах, що й досі мабуть (як я виїздив – були ще) стоять їх портрети і впливи по всіх селах»67. На цю специфіку галицької