Мовою добра. Історії догляду і прощення. Крісті Вотсон
hor>
Події, описані в цій книзі, базуються на моїх спогадах про роботу медсестрою. Особливі прикмети людей і місць змінено, щоб зберегти конфіденційність пацієнтів і колег, а деяких персонажів і ситуації змальовано в збірному образі, щоб зробити їх менш упізнаваними.
1. Заради цього варто ризикувати життям
Сестринською справою займалися ті, хто був «надто старим, надто слабким, надто п’яним, надто брудним, надто дурним або нездатним робити щось інше».
Я не завжди хотіла бути медсестрою. У нашій проблемній середній школі я перебирала професії і діймала до печінок кар’єрного консультанта. Одним із варіантів був фах морського біолога. Я уявляла, як цілими днями ходитиму в купальнику під палючим сонцем і плаватиму з дельфінами. Коли я дізналася, що одним із основних завдань морських біологів є вивчення планктону на Уельському узбережжі, мені довелося змінити свою думку. Якось улітку у Свонсі я спостерігала, як моя двоюрідна прабабуся розбирає сомів у великій кухонній раковині. Згодом я подорожувала човном із волохатими, похмурими і кремезними чоловіками в жовтих чоботях, які дзюрили в море і постійно лаялися. Крім того, на сніданок я їла морських равликів і хліб із молюсками. Морську біологію можна було викреслювати зі списку.
– Право, – промовив учитель, коли мої не на жарт роздратовані батьки запитали, що могло б мені підійти. – Вона може сперечатися цілими днями.
Але в мене не виходило зосередитися на навчанні. Натомість я зацікавилася тваринами і захистом природи. Я мріяла про те, щоб стати фотографом у «National Geographic» і подорожувати в спекотні та екзотичні місця, де постійно світитиме сонце, і я все-таки зможу впродовж цілого дня ходити в купальнику і шльопанцях. Я брала участь у маршах і кампаніях проти вівісекції, роздавала буклети в сірому центрі Стівеніджа – у них були фотографії скривджених собак, кролів із почервонілими очима внаслідок випробовування на них косметики і закривавлених кістлявих котів. Я носила копійчані значки з політичними гаслами, які постійно відчіплювалися від футболки й кололи моє тіло, аж поки не побачила маленьке сузір’я синців на своїх грудях. Я відмовилася заходити у вітальню після того, як моя мама купила на розпродажі опудало курчати і поставила його серед прикрас. На знак протесту я пішла їсти свій вегетаріанський обід на сходах, заявивши: «Або я, або курча. Я не можу мати нічого спільного з убивством».
Моя мама, наділена безмежним терпінням, завжди пробачала мої підліткові вибрики. Вона забрала курча, зробила для мене ще один сандвіч із сиром і обійняла мене. Саме вона навчила мене мови добра, хоча я тоді цього не цінувала. Наступного дня я вкрала пацюка з кабінету біології, щоб урятувати його від розтину. Я назвала його Фертером і сподівалася, що йому нічого не загрожуватиме в клітці з моїм пацюком Френком, який любив сидіти в мене на плечі, звісивши вниз свого довгого хвоста, наче намисто. Як і варто було очікувати, Френк з’їв Фертера.
Плавець, джазовий трубач, туристичний агент, співачка, науковець… Астрономія теж була одним із можливих варіантів вибору майбутньої професії, поки я не дізналась у дванадцять років, що мій батько, який розповідав мені про назви сузір’їв, вигадав їх усі. Але я вирішила йому про це не розповідати, тож він і далі показував мені на небо й захоплено розповідав свої історії. «Ось – у формі бегемота. Бачиш? Це сузір’я називається Плечем Оріеля. А це – Дзвоники. Бачиш, яка форма? А який колір – майже срібно-синій! Рибалки вірять, що, коли пильно вдивлятись у зірки, вони розкриють тобі секрети Землі. Це схоже на мушлю, яка шумить про таємничі глибини моря. Якщо прислухатися, можна почути одночасно все й нічого».
Я годинами дивилася на зірки, щоб почути про секрети нашої планети. Уночі я діставала з-під ліжка картонну коробку зі скарбами: старі листи, поламаний брелок, годинник мого покійного дідуся, одну драхму, жувальну гумку, відклеєну від парти після того, як вона побувала в роті в моєї пасії, камінці, які я збирала в різних місцях, і велику мушлю. Я стояла у своїй кімнаті, дивлячись на зірки і приклавши мушлю до вуха.
Одного вечора злодії хотіли вкрасти м’ясо з нашої морозилки, яка стояла в сараї в садку. Тоді м’ясо купували на вагу у велетенських вантажівках. Його продавали чоловіки з гучномовцями, вдягнені в брудні білі фартухи. У той час поліція приїжджала вночі, щоб розслідувати крадіжку замороженої курятини, тому мої спостереження за зірками перервали вигуки поліціянтів. Всесвіт відповів на мій заклик до мушлі: вегетаріанство важливе. Не знаю, що було більш незвичним: молоді чоловіки, які несуть заморожену курятину і великий пакет із баранячими відбивними, чи худорлявий підліток у кімнаті, залитій місячним світлом, з великою мушлею біля вуха.
Здається, я більше за своїх друзів переймалася тим, що робитиму і ким стану. Тоді я ще не розуміла, що хочу прожити багато життів і приміряти на себе різні ролі. Я не знала, що знайду те, що шукаю (за винятком купальника і палючого сонця): і медсестрам, і письменникам потрібно ставити себе на місце інших.
З дванадцяти років я постійно працювала після шкільних занять. Я чистила печі в кафе – бридка робота, на якій підступні жінки заварюють чайні пакетики