Дзеркальце, моє дзеркальце. Кара Делевінь

Дзеркальце, моє дзеркальце - Кара Делевінь


Скачать книгу
що Наомі хотіла покінчити із собою?

      – Вони нічого не знають. – Я тру очі. – Тату, ти хочеш говорити про це о третій ночі, ти дійсно хочеш зараз про це говорити?

      – Я знаю, що не засну. Я міг би вранці зателефонувати Максу та Джекі. Ми перетиналися, коли я допомагав Ней подаватися на приз Герцога Единбурзького. Я відчуваю, що мушу щось сказати, спитати, чи не потрібна допомога.

      – Ну як ти можеш допомогти? Ти ж працюєш у місцевій раді, а не на прем’єр-міністра.

      – Ну, просто добре давати людям знати, що тобі не байдуже, – каже він.

      – У такому випадку, можливо, ти даш знати мамі, що тобі не байдуже? – кажу я йому. – Можливо, вона б трохи скинула оберти з горілкою.

      – Не говори так зі мною, – застерігає батько, але не всерйоз. Він знає, що я маю рацію. Він справді на вигляд якийсь нікчемний.

      Я не знаю, якої реакції він очікує від мене, та від мого ігнору його плечі зсутулюються, коли він відкидається на спинку стільця. Колись мені хотілося бути ним, колись мені здавалося, що він – найсильніший, найкрутіший татко на світі. Зараз від нього в мене всередині все зіщулюється. За кілька кілометрів звідси моя подруга лежить у комі з дірками в мозку, навколо стоїть сморід блювоти – певне, маму вирвало в коридорі, а тато, ну… напевне його остання коханка любить час від часу викурити сигаретку. Що ж до мене, то я просто хочу повернутися до своєї кімнати. Я просто хочу сховатися й проспати ще пару годин.

      Але я не можу. Тому що є не тільки я. Є ж іще Ґрейсі. Тож я вдихаю та намагаюся пригадати ті часи, коли мама здавалася мені найдобрішою людиною на світі, а тато – найсміливішим, тому я пробую знову.

      – Тато… Мама п’є. Стає дедалі гірше.

      Він трохи повертається на стільці, уникаючи мого погляду.

      – Тебе майже не буває вдома, ти цього не бачиш, тобі не доводиться з цим стикатися.

      – А хто, на твою думку, тут прибиратиме? – відрізає він так, ніби я мушу сповнитися вдячності.

      – І що далі? – мені боляче від того, що доводиться добирати слова, щоб сказати йому це, тобто фізично боляче, ніби груди зсередини вкриті синцями, чорними та синіми. – Ти не думаєш, що це серйозно, як тоді…

      Був один період, одразу після народження Ґрейсі, коли мама багато пила. То був перший епізод на моїй пам’яті, хоча, думаю, вони траплялися й до того. Тоді тато був тут, майже постійно. Він намагався впоратися з Ґрейсі, намагався зробити так, щоб мамі стало краще, постійно підкреслював мою сміливість і силу. Він був дуже вдячний за моє спокійне ставлення до ситуації, за те, що я пристосовуюся до неї та живу далі. Якраз тоді почалися мої стосунки із зайвою вагою. Не те щоб мені постійно хотілося їсти, натомість було необхідно якось заповнити порожнечу, створену мамою в моєму житті. Саме тоді під моїм ліжком почали з’являтися запаси провізії, і поки тато займався мамою чи Ґрейсі, мені лишалося тільки тамувати біль їжею. Напхавшись нею під зав’язку, тільки й можна було, що швидко заснути. У десять років то був найкращий із відомих мені захисних механізмів. Пізніше, у тринадцять років, він змінився на свою протилежність. Відмова від їжі дозволяла мені контролювати


Скачать книгу