Olya_#2. Володимир Худенко
рецепторів нановолокна…
Бридотний зелений спектр одразу якось помутнів і просвітлів – картинка стала скоріше сіро-зеленою, у неясних веселкових зблисках. Оля відчула, що остаточно спинилась, і роззирнулась довкруги.
Вона зиркнула на зблиски і все втямила.
Інформаційний потік.
Вони у венулі.
Ага, потоки мультику, біогелю чи чого такого…
На кшталт невагомої піни навкруг…
І Єва живить ними Олин скафандр.
Але тепер Оля втямила, що вона аж ніяк не спинилась, вона рухається, може, навіть швидше, ніж до того, мчить широчезним каналом венули бозна й куди…
Невагома пузириста піна…
Малинові та ціанові полиски інформаційного трафіку…
Тиша…
– Єво, позаду!..
Оля неначе тільки-но почула хриплий окрик лейтенанта, а Мартінес уже гнучко розвернулась і зиркала позад себе… тобто – позад Олі… тобто… Словом!..
Словом – за ними неслось страшне…
Звивиста перламутрова нитка пекельного молока, розпашіла смужка вивільненого енергену, – словом, оте, що Мартінес недавно називала язичком, філаментом патоки, неслось за ними по каналу з неймовірною швидкістю, видовжувалось і тоншало, і тріпотіло в потоці біоти, немовби з усіх сил намагаючись лизнути Євині (чи то пак Олині) підошви!..
Мить… і воно виструнчилось вперед, бозна й куди вперед!..
Оля ще не встигла нічого втямити, а Єва вже блискавично ухилилась від нього, відкинувши Олину голову й торс назад, нахиливши все тіло вбік…
А філамент дрижав перед нею молочно-перламутровою ниткою, і знов потягся до неї, і…
Єва знов ухилилась. Вона повела вправо і немовби сама звилась навкруг філамента, одним філігранним рухом перекинувши все Олине тіло до протилежної стінки венули…
Філамент звивався навкруг Олі, а Оля навкруг нього, ухиляючись, і це було схоже на якийсь навіжений танець у тісному каналі венули, що все тоншала і нищилась під ударами молочно-перламутрового батога, батіг все бив і бив, а Єва звивалась із неймовірною пластикою і грацією, і кружляла довкола нього, ухиляючись од ударів, а він все бив і бив по ній і по стінах, і ті стіни репались і відмирали під його ударами, інформаційний потік на них зотлівав…
– Єво, спереду кластер!.. – донісся з динаміків шолома окрик лейтенанта.
– Бачу, сер, – на диво спокійно одгукнулась сержант.
– Лишень устигни…
– Прийнято.
– Ну ж бо!..
Якась пухирчата м’якоть, вузли і пульсація…
– Ні, не туди!..
Нитка щезла, мигнула десь позаду і згасла.
А Оля летіла-пливла по такому ж тунелю, лише вужчому, і трафік по його стінках нісся якийсь більш тьмяний…
– Мартінес, у мене для тебе дві новини – хороша й погана, з якої почати?
Лейтенант мовив те абсолютно нейтрально, але Оля інтуїтивно зрозуміла, що, мабуть,